Коханці Юстиції

Однієї з ночей Вульшка висмоктала свого псевдобернар-динського зальотника особливо бурхливими любощами (за участі вже згадуваної «гусячої лапи» та пари іспанських чобіт), а відтак приспала його домішаними до меду мелісою й беладоною і вивісила над вежею свого мініатюрного замку Альбертові підштаники. Це був сигнал для штурмового загону супроводжуваних бойовими псами братів-домініканів, які в ті часи відігравали роль своєрідної внутрішньої жандармерії й ніколи не пропускали нагоди, щоб укотре скомпрометувати чергових представників францисканства.

Тож Альберт Вироземський прокидається щойно на третій день у не знаному досі підземеллі. Він лежить на оберемку гнилого сіна, прикутий ланцюгами за ліву ногу і праву руку до стін, його мордують спрага, похмілля й ерекція, він увесь закусаний блощицями і по ньому сновигають щури.

6

Про перебіг досудового слідства і процесу в його справі, на жаль, відомо значно менше — фактично нічого. Хтось із хронікерів зазначає, щоправда, ніби Вироземському випав найгірший з можливих жеребів: у війтівсько-лавничому суді Львова його справу взяв на себе нібито сам Лаврентій Безпардонний, зизоокий і напівпаралізований, а до того ще й глухий та, зрозуміла річ, цілковито сліпий фанатик залізного правосуддя, що всіма силами проштовхував презумпцію винності й усе життя послідовно відстоював тезу, ніби навіть один справедливо засуджений злочинець вартує сотні помилково скараних на горло невдах. Непропорційну жорстокість вироків він уперто проголошував запорукою остаточної перемоги над злочинністю. А що злочинність у часи його найвищого професійного розквіту якраз сягнула свого статистичного піку, невблаганний Лаврентій лютував ще більше.

Він і виступив головним доповідачем у справі. З першого ж засідання зробилось ясно як день, що Альберта Вироземського буде страчено, і судові дебати мали поточитися лише навколо технічних деталей виконання вироку.

Занурений у товщі підземельної самоти і позбавлений найменшої надії на земне милосердя, Вироземський вирішив зректися й милосердя небесного. «Бажання жити, — читаємо в одному з найвірогідніших джерел, — було в нього таке сильне, що він вирішив укласти цирограф, тобто угоду з дияволом, щодо продажу своєї душі».

Методику безпосередніх контактів з дияволом він досконало знав зі соковитих розповідей деяких циркових колеґ та окремих коханок. Для початку він сорок по сорок разів прочитав «Pater noster», але записаним у зворотному порядку — себто вже не «Pater noster», а «Retson retap». Третьої ночі до його підземної буцегарні увійшов Вуглик — чорнявий чемний молодик, що безперестанку пахкав з люльки духмяним тютюновим димком і вишуканими манерами та вкрадливим голосом нагадував французького бізнесмана. Вуглик умів проходити крізь стіни — саме так він і потрапив до карцеру.

Вступні перемовини закінчилися нічим: взамін за душу Альберт Вироземський вимагав звільнення на свободу, ста років життя, літнього палацу над озером Глинна-Наварія та вічної молодості. Вуглик люб’язно відмовив і запропонував йому подумати ще: претендентів у них, мовляв, багато, а вічної молодості на всіх ніколи не вистачить, бо це не якась там цукрова вата, що її можна безкінечно довго намотувати на палички.

Наступного разу Вироземський дещо скромніше зажадав для себе звільнення на свободу, п’ятдесяти років життя, графського титулу і посмертного увічнення пам’яті. «Останній пункт може бути гозглянуто», — вкрадливо прогаркавив Вуглик і зник у стіні.

Але коли він з’явився з неї ще одного разу, Альберт Виро-земський прочитав на його холодно-ввічливій фізії, що дальшого торгу не буде. «Двадцять гоків, — ознаймив Вуглик. — Це все, на що можеш гозгаховувати».

Угоду було нашкрябано на стіні карцеру спеціальним кістяним писаком, умочуваним у кров, що скрапувала з Альбер-тового середнього пальця. Згодом, коли лавничий кримінальний суд Львова продовжить розгляд справи в частині зміни складу злочину, обтяжливо доповнюючи статтю за шахрайство статтею за богохульство, саме цей середній палець, а точніше, ранка на ньому, служитиме головним доказом того, що підсудний Альберт Вироземський, колишній цирковий штукар і новіцій бернардинського ордену, злодій та ренеґат, таки справді здійснив «найганебніший людський вчинок за всю історію міста». Сам же підсудний, зневажливо вислуховуючи жахний вирок і вдаючи незворушність та недобре шкірячись, так і триматиме над собою того злощасного середнього пальця на показ усьому високому судовому зібранню.

7

Донині цілком незрозуміло, чому диявол не виконав угоди. Цирограф було написано правильно, з дотриманням усіх ритуальних вимог та обов’язкових формулювань. Вуглик, якого так розпачливо і намарне кликатиме зі своєї вогненної купи Вироземський, особисто продиктував йому той текст, і жодної помилки в ньому бути не могло.

Чому ж підземна канцелярія, що називається, ганебно прокололася і цілком занехаяла справу ще однієї грішної душі? Невже навіть і двадцять років (усього тільки двадцять років!) здалися комусь із її зверхників зависокою винагородою за аж такий нікчемний товар?