Коханці Юстиції

Фризура та ще двоє його кумпелів, чиї наймення батько, попри всі свої зусилля, згадати так і не зміг, отримали підроблені іменні запрошення (начебто від самого директора цирку монсиньйора Ананди) «уславити присутністю десятитисячну ювілейну виставу». Забувши про все на світі з елементарною обачністю включно, вони помчали кабріолетом у бік Пасічної, радісно обговорюючи можливі деталі фантастичного дійства і заздалегідь смакуючи номер із бородатою жінкою. Однак потрапити під омріяне шатро їм не судилося. Фелюсь та його бійці, числом уп’ятеро більшим за бельведерських, уже підстерігали їх на пустирі перед цирковим містечком. Далі почалося те, що міські хронікери й досі називають Великою Пасічнянською масакрою. Чого тільки не було в ній задіяно! Ланцюги, киї, кастети, ножі — всьому знайшлося вміле, а часом і майстерне застосування. Обидва Фризурині кумпелі досить швидко визнали себе переможеними, а відтак, стоячи на колінах, попросили Фелюся про владу і зверхність, без чого живими не вийшли б. Сам же Фризура не мав іншого відступу, крім як стрибнути в бурхливі річкові води. Там його й накрило. Нещадно пога-ратане об каміння тіло бельведерського самозванця витягли з річки гаками значно нижче — за Вовчинецькими пагорбами, де дві Бистриці врешті зливаються в одну. Міська управа дозволила поховати його на центральній алеї Нового цвинтаря, поруч із професорами гімназії та міськими поетами.

Отакі були ті часи, епоха Фелюся, і хто знає, скільки б вона ще тривала, якби не настав черговий вересень — 1939 року.

3

Одним із наслідків таємного протоколу до угоди між добродіями Ріббентропом і Молотовом та їхніми державами стало те, що у вересні згаданого року до нашого міста вмаршува-ли совіти. Це загальновідомий факт, і я не став би аж так на ньому наголошувати, якби не потреба в розвінчанні деяких доведених до цілковитої банальності кліше.

Уявлення про совітів як про дику азійську голоту, обдерту, напівкримінальну і вічно п’яну, що запанувало в наших умах протягом останніх двох десятиліть, насправді жахливо далеке від істини. Так, вони принесли до нашого міста і краю великі зміни, сколихнувши самі підвалини звичного повсякденного укладу. Але скільки вже можна пережовувати всі ці нісенітниці про нічні сорочки і дамську спідню білизну, в яких офіцерські дружини начебто вибиралися до театрів! Скільки ще разів ми потішатимемося над міфічними нічними горщиками, з якими вони йшли на ринок по сметану! Недолугі фантазії сумнівних дотепників — і тільки.

Насправді то був достатньо різний і в самому собі розшарований та суперечливий субстрат. Виховані на поезіях Ма-яковського й Заболоцького, вони залюбки слухали опуси Шостаковича для квартету саксофоністів, цитували напам’ять оберіутів та Ахматову, захоплювалися Чорним Квадратом та обома Кандинськими. Позаселявши найатракційніші панські помешкання колишнього міщанства в центрі та на Липовій, ці донедавна ще прості робітники і матроси, а нині керівні кадри і слуги партії відразу ж наповнили нашу затхлу провінцію новим змістом. Вечорами з лоджій, де вони збиралися навколо самоварів, лунали концерти мандолін-ної музики та класичний політкаторжанський гімн «Владимирский централ». Іноді вони захоплено грали в буриме, користуючись при цьому лише двома типами рим — пастер-наківською та кірсановською. У міському театрі замість дурнуватих містечкових водевілів почали ставити оптимістичні трагедії.

Хоча найважливішим зі всіх мистецтв для них, як і для абориґенів, було кіно. І найкращим на світі вони вважали своє. Тож навіть не збиралися дозволяти ще якесь.

Оце й була найразючіша зміна, пов’язана з їхнім нашестям — зміна репертуару в кінотеатрах. Усе західне було вмить виключено і заборонено. Замість Мері Пікфорд, Марлен Дітріх чи польської Ордонувни — безкінечна Любов Орлова. Замість улюблених вестернів — «Чапаев» і «Людина з рушницею». Замість симпатичних і звабливих ґанґстерів та багдадських злодіїв — секретарі ревкомів. Замість Доктора Мабузе і Доктора Калліґарі — Володимир Ілліч Ульянов-Ленін.

Того першого окупаційного року совітські фільми спеціально для мовно відсталого місцевого населення ще титрували польською. При цьому встигли показати «Депутата Балтики», «Багату наречену» і «Волгу-Волгу». Останні два мали бути комедіею, хоч публіка найбільше зривала боки на першому.

Зрозуміло, що ані сам Фелюсь, ані його друзяки пробачити цього новій владі не могли ніяк.

4

Ближче до зими Народні збори у Львові одноголосно висловилися за приеднання наших провінцій до країни совітів. Уся ця процедура була, як і всі на світі процедури, радше формальною. Ніхто (навіть у пресі!) й не обговорював якихось інших варіантів, окрім приеднання.