Коханці Юстиції

У наступні кілька ночей, десь між годинами третьою та п’ятою, в нашому місті йшли арешти. У службових зведеннях це називалося «чисткою хуліганського антисовітського елемента». Капітан держбезпеки Алтаєв (Альтман) був не тільки людиною честі й обов’язку, але й невблаганним високим професіоналом. Ніхто не очікував, що це станеться аж так швидко. Зрозуміло, що всі адреси встановлювано за особами. Але як було встановлено осіб? І головне — безпомилково, всі одна в одну: Шайбус, Оклея-Менший (заодно й Більший), Мулярчик і Малярчук, Свенссон, Дронґаль, брати Шуфлери, СлєДзюньо, обидва Фірлеї, Ярко (Яйко) Пархуць та всі інші — разом близько трьох-чотирьох десятків.

Хто міг зрадити? Зузка і Нелька? Перша не могла, бо не переставала потаємно кохати Фелюся. А його взяли, ясна річ, відразу ж, на самому початку. Друга цілком навіть могла, але погано знала хлопців, навіть імен їхніх не знала, хіба що одного-двох.

Серед містян не було єдиної думки з цього приводу. Всі лише знизували плечима й нашорошено замовкали. Наставали часи, коли мовчання виявлялося навіть не золотом, а самим виживанням.

Однієї з перших ночей грудня їх (і навіть колишніх членів місцевої компартії) під посиленим конвоєм та в кайданах пригнали на залізничний вокзал. Із повибиваними зубами й вивихнутими суглобами, посинілі, обдерті й босі, вони мало нагадували ще недавніх господарів міста. Втім, коли їх прикладами карабінів сяк-так заштовхали до «столипіна» і в’язничний потяг тяжко рушив на схід, вони, не змовляючись і востаннє, спеціально для рідного міста, затягли «Блюз батяра» з його прощальним куплетом:

Не втечу я вже в пампаси,
Хоч би-м сильно того хтів —
Я не то шоби попавси,
Я, як кажуть, залетів.
Бо за Сибіром сонце сходить, з океану воду п’є —
Будь здорова, моя мила! Не гнівиси — yeah, yeah, yeah...

Їх вивозили назавжди, й ніхто на той час не сказав би, що так їм буде краще. Адже за нецілі два роки мала початися вже таки справжня масакра. Хтось із них обов’язково пішов би в кати, а хтось у жертви, хтось неминуче став би мародером і погромником, а хтось виявився б євреєм; хтось — підпільником, а хтось поліцаєм; хтось — і поліцаєм, і підпільником; хтось мордував би євреїв, а хтось би переховував їх за гроші; а хтось і за совість.

Добре, що жодному з них не дали його шансу. Точніше, дали, але інший: з голодухи і виснаження простягнути розпухлі ноги на далекому лісоповалі.

7

А що Фелюсь? Вивезли разом з іншими? Пропав у непролазних тайгових нетрях? Замерз посеред великого азійського степу? Загнувся з голодухи й діареї в норильському бараці?

Найцікавіше, що ні. Чомусь ні. Чомусь його й далі тримали в нашому міському арешті. Ба більше, за якийсь тиждень-дру-гий його випустили. Чомусь.

Нелька здала Фелюся. Фелюсь усіх інших. Так це малося розуміти. Проте ніхто й ніде, і ніколи цього не довів. То навіщо кидати тінь на, як цілком може виявитися, невинну людину?

Вдаймося ж не до чуток чи домислів, а до фактів.

12 грудня 1939 року, пізнього пополудня, Фелюсь Гоппе вийшов з арешту, але замість додому попрямував, трохи горблячись і щулячись від холоду, до улюбленої колись «Мордов-ні» — на той час уже міської робітничо-ремісницької фабри-ки-їдальні імені Карла Маркса. Там із ним трапилось ось що.

Забачивши його, численні відвідувачі вражено розступилися. Ставши перед шинквасом, він замовив одну за одною три чарки горілки, кожну з яких тут же вихилив у цілковитій тиші. Відтак казав налити собі великий кухоль бочкового пива. І поки він та шинкар з різних перспектив безмовно й напружено спостерігали за повільним осіданням піни, звідкілясь виліз той бугай.

Усім собою повиснувши на Фелюсі, він став його щодуху обіймати, м’яти і притискати до грудей, щось недоладне при цьому бурмочучи. Коли ж урешті відпустив, то всі побачили, що Фелюсь якогось дідька сповзає по стінці шинкваса на підлогу, вуста його кривляться в дуже дивній болісній усмішці, а з-під серця починає фонтанувати темна венозна кров. Сміливіші серед присутніх кинулися на поміч, але єдине, що вони змогли для нього зробити, — це поскидати шапки. Фелюсь не жив.

Ніхто й не запримітив, як убивця-бугай вислизнув з їдальні. Дехто наполягав на тому, що бачив, як він ховає за пазухою кожуха закривавлене різницьке шило. Інші це заперечували.

Правда це чи ні, батько знати не міг.

Достеменно відомо тільки те, що того ж самого дня в місцевості Санта-Моніка, штат Каліфорнія, помер від серцевого нападу славетний актор Дуґлас Фербенкс-Старший. Останніми його словами були: «Я ніколи не почувався так добре».

Померлий за чистоту кінематографа Фелюсь, повержений король нашого міста, напевно, з ним погодився.

Розділ п’ятий. Мирослав, або телеграми цісарю

1