Коханці Юстиції

В очікуванні найяснішого рішення про страту або помилування Січинський читав поезії Байрона. Що суттєво — він читав їх мовою оригіналу, заодно навчаючись її. Ніби вона знадобиться на шибениці. Ніби на тому світі, у пеклі повішених, його обов’язково спитають: how do you do Sir? В’язнична адміністрація не мала нічого проти самовдосконалення підопічних і надала йому все необхідне для такої позитивної мети: пера, папір, зошити, словники. З Байроном він опановував не тільки й не так англійську, як романтизм боротьби та революційний нігілізм. Січинський і сам був поетом — з тих, які не залишають після себе жодного рядка, зате намагаються компенсувати це самим життям, кожною своєю дією. Байрон, По, Кольридж, Теннісон, Оскар Вайльд — ось перелік його замовлень у в’язничних бібліотеках, спершу львівській, а відтак і станиславівській.

Достоєвського він також читав, причому багато й так само в оригіналі. Багато років по тому, відповідаючи на запитання, скільки він знає мов, Січинський перелічив польську, німецьку, норвезьку, шведську, англійську і російську, останню «з помилками, бо не маю практики». Напередодні замаху на Потоцького, перечитуючи внадцяте «Злочин і кару», він олівцем обвів речення «Тварь ли я дрожащая или право имею». Слово «тварь» він зрозумів як «обличчя» (польською «twarz») і в очікуванні аудієнції перед приймальним покоєм графа найбільше переймався тим, щоб жоден найменший мускул його лиця по-зрадницькому не сіпнувся, а тому весь час поглядав у дзеркало.

Достоєвський і Ніцше були його вчителями. Література була його філософією.

Починаючи з осені 1907 року, Січинський регулярно вчащав до кав’ярні «Монополь», про яку ширилися чутки, ніби там збираються молоді декаденти. Його приваблювали най-радикальніші речі, зокрема циклічне повернення Карман-ського і Яцкова до теми самогубств. Не завжди маючи змогу підсісти ближче, Січинський навчився слухати їхні суперечки звіддалік, читаючи по губах і рухах. Він точно вираховував час, коли в «Монополі» з’являвся Франко, і влаштовувався так, щоб виразніше чути, як той укотре знищує когось із молодих своїм безапеляційним «дурниці мелете». Проте найбільшою радістю для Січинського була хвилина, коли декаденти хором затягували свою культову пісеньку «Хоч клаптик неба». Тоді він, обхопивши руками голову, починав розгойдуватися в такт і непомітно підспівувати.

Кілька разів він бачив там самого Стефаника, проте жодного разу не зважився підійти по автограф. 26 травня 1908 року, тобто за півтора місяця після замаху Січинського, Стефаник виступив у Віденському парламенті з промовою на захист «героїчного студента». Січинський, дізнавшися про це у в’язниці, подумав, що якби трапилося таке диво і йому вдалося б вийти на волю, то він уже точно не замнеться і не спасує, а таки підійде і подасть свій примірник «Синьої книжечки» для автографа. Він уже навіть знав, як саме попросить підписати її: «Мирославові, другові, соціалістові». Про більше він мріяти не міг, пам’ятаючи, що Стефаник пише дуже коротко.

Соціалізм Січинського до певної міри випливав із його походження. Батько героя, священик і син священика, був послом Галицького крайового сейму від націонал-консерваторів і наприкінці свого 44-річного життя приєднався до опортуністичної «Нової ери». Він помер, коли Мирославові було всього лише сім. Отже, світоглядні й політичні дискусії між батьком та сином зав’язатися радше не встигли. Проте у свідомому віці Мирослав почав зіставляти кожен свій крок із життєвою лінією батька, принципово намагаючись чинити саме так, як той не вчинив би нізащо. Його відверто дратувала власна попівська генеалогія, тож він де міг підкреслював свій нігілізм і залюбки повторював тезу італійського анархіста Андреа Кости: «Насильство неминуче для того, щоб оголити проблему, а старий ідеал замінити новим». Старим ідеалом жив батько, новим син.

Застреленому Потоцькому було 47 років, його вбивці — 21. Маркові Каганцю, за чиє знищення начебто заплатив життям Потоцький, — 27.

Свій вчинок Мирослав Січинський подумки вписував до уявного каталогу терористичних актів, що його називав «усесвітньою революцією молодих».

5

«Насильство неминуче» — дзвінка і сильна фраза. Вона здатна захоплювати і диктувати. Надто ж коли зовсім поруч зі словом «насильство» з’являється «ідеал», до того ж «новий».