Коханці Юстиції

Завданням фальшивих Січинських було не тільки звертати на себе увагу, але і своєчасно зникнути, лишивши враження, ніби вони рушили в бік кордону і, найімовірніше, перетнули його. Зрештою, ті з них, що їх де-не-де таки було затримано, фактично не ризикували нічим: у кожного була своя доволі вірогідна леґенда, а після остаточного з’ясування особи кожного з них було випущено з арешту.

9

Свою довгу, тривалістю понад три роки, подорож до Америки справжній Січинський розпочав щойно кількома тижнями пізніше, коли все навколо більш або менш уляглося. Його доволі химерний маршрут проліг через Снятин на Чернівці, де він, за його словами, тричі змінював помешкання і де його таємно провідувала сестра, дружина парламентського посла Левиць-кого, що спеціально приїздила з Відня. До Бухареста, а звідти до Бреслау в Німеччині Січинський потрапив у супроводі й під опікою таємничого бучацького єврея-соціаліста. Жодне джерело не вказує його імені, тож не слід відкидати версії, що його насправді вигадано. Січинський розповідав, що його єврейський компаньйон наполіг на черговому маскуванні: запустивши бороду, в чорному лапсердаку, капелюсі й окулярах він мало чим різнився від свого супутника. Залізничний шлях зі столиці Румунії до Німеччини не міг пролягти інакше, як через ту ж таки Австро-Угорщину. Навіщо злочинцеві повертатися до країни, в якій його розшукують і з якої він, здавалось би, щасливо втік, навіть якщо йдеться лише про транзит? Чи не безпечніше було сісти на корабель у румунській Констанці й через Константинополь вийти в Середземномор’я, а звідти (скажімо, з Ґенуї) вирушити відразу до Америки? Відповідей на ці запитання я не маю, а тих, кому їх можна було би поставити, давно вже немає серед нас.

Січинському вірити важко, але які в нас варіанти? Нам залишається приймати його версію тієї кількарічної мандрівки: Бреслау, Берлін, Штеттін, корабель до Норвегії, Берґен, переїзд до Швеції. 1914 року починається Велика війна — і що Січин-ський? Маскуючись під шведського журналіста, він прибуває до Відня! Невже розраховує, що в охопленій воєнними клопотами монархії про нього вже геть забули? У Відні «шведський журналіст» нібито багато спілкується з майбутнім засновником Австрійської республіки Віктором Адлером і навіть розкриває перед ним свою таємницю: «Я — той самий Січинський». Адлер не хоче вірити, але врешті дається переконати. У нього, зрештою, на ту мить інші пріоритети: він усіма силами намагається звільнити з віденського арешту якогось росіянина, що його звати, здається, Ленін.

Зі своїм чудодійно-нейтральним шведським паспортом Січинський ще деякий час виринає в Берліні, Празі, Парижі, знову і знов у Відні. Він зустрічає й зачаровує кількох майбутніх прем’єрів та міністрів і засновує дві-три міжнародні мережі. Всі вони, як можна припускати, діють до сьогодні.

Щойно навесні 1915 року кораблем зі Швеції Січинський прибуває до міґраційно-карантинного закладу на острові Елліс у Нью-Йорку. Заповнивши необхідні папери, він в окремому додатку, користуючись при цьому дещо незвичними для пересічного американця романтично-піднесеними мовними засобами ранньовікторіанської Британії, детально викладає свою історію. Не замовчує і ключового епізоду з убивством Андрея Потоцького, наголошуючи проте на його стовідсотково політичному та ідейному характері. Урядник міґраційної служби ознайомлюється з додатком і вирішує у в’їзді відмовити: «Все, що ви пишете, може бути правдою. Але таких людей нам не треба — убивць нам і своїх вистачає». Саме в цю мить, як із-під землі нависнувши над письмовим столом урядника, з’являється його бос. За версією Січинського — а інших не існує — бос є сином німецького революціонера 1848 року. Революційна кров виявляє себе блискавичним і таким же революційним рішенням — «Admit»[9].

Мирославові Січинському йшов 28-й рік, і жити йому залишалося неповних 64. Але більше нічого вартісного в цьому такому ще довгому житті не трапилося.

10

Один із недописаних сюжетів цього життя — наречена. І справді, в історії Січинського досі не з’являлося більш-менш гідного місця для хоча б однієї дами. Тепер її черга.

Сюжет із нею недописаний, бо останні за часом згадки про Ганку Поліківну, маніпулянтку української кредитової каси з Калуша, стосуються ще Мирославової втечі. Після цього дівчина ніби перестає існувати й розчиняється в невідомих шарах ХХ сторіччя. Зокрема й сам герой більше ніде й ніколи про неї не згадує. Звідки це раптове збайдужіння? Снувати плани втечі за кордон, можливо, довічної, й жодного разу ані словом не прохопитися про долю коханої? Покинути її просто так — без жалю й озирання?

Це тим дивніше, що Ганка (чиє дівоче прізвище Полік у ті часи передавалось як Поліківна) безперечно була особою незвичайною. Років їй було 19-20, і як свідчать деякі джерела, вона «справляла враження російської студентки». Як це розуміти, чорт забирай? Що такого особливого мали в собі саме російські студентки, чим могли вони аж так різнитися від студенток польських, німецьких, англійських чи італійських?