Коханці Юстиції

У тих-таки джерелах натрапляємо на певні уточнення: «Вона була цілком оригінальною дівчиною, вела себе досить визивно. Носила чоловічий капелюх». Деякі інші джерела додають, що Ганку переважно бачили на перефарбованому військовому ровері марки «Кондор». Що не тільки капелюх у неї був чоловічий. Що цигарки вона курила з перероблених на мундштуки пістолетних гільз. І що це навіювало думку про постійну присутність у межах її досяжності й самого пістолета.

Ці деталі вказують не так на «російську студентку», як на «солдата революції». Ще й це прекрасне слово «маніпулянтка» з його далеко не єдиним значенням!

Поліція арештувала Ганку невдовзі після втечі Січинського з в’язниці. Підставою для затримання слугувало чиєсь непід-тверджене свідчення, начебто якась жінка на дуже деренчливому військовому ровері їздила туди-сюди вулицею Липовою в переддень утечі. (Вулиця Липова переходила в головну паркову алею, звідки до в’язниці лічені хвилини.) Під час допиту Поліківна підтвердила опінію про своє «визивне» поводження і відмовилася не тільки відповідати польською, але й розуміти її. Допит провели німецькою та українською мовами. Нічого нового не дізнавшись і ні на чому її не піймавши, слідчі були змушені відпустити Ганку протягом наступного дня.

У житті Січинського Поліківна з’явилася вже після того, як його засудили до смертної кари. Їхні заручини відбулись у в’язниці. Стати нареченою смертника — дуже екзотичне рішення. Супроводити коханого на його останньому шляху до шибениці — дуже особлива місія. Офіційний статус нареченої прирівняв дівчину до найближчої родини ув’язненого. Це дозволяло їй навідувати Мирослава не менш як шість разів на рік.

З усього цього випливає здогад, що насправді йшлося не про кохання, не про любовний захват юної ідеалістки національним героєм. Ні, то було щось інше: таємне завдання організації, замаскована під наречену революційна подруга, співучасниця змови. Завдання було успішно виконано, Січинського визволено, дальшої гри в закоханих не вимагалось. І тому — жодного розпачу від прощання. Та й жодного прощання загалом.

11

Чи Мирослав Січинський міг узагалі кохати? Чи ця потреба жертвувати ворогом і собою спиралася лише на велику ненависть, а чи й на таку ж велику її протилежність?

Суттєве і цілком несподіване свідчення його душевних борсань міститься у п’ятому, написаному в ув’язненні, листі до Михайла Грушевського. З останнім його міг познайомити кузен Володимир Темницький, на той час партійний лідер соціал-демократів. Особисте перетинання Січинського з усілякими видатними діячами тієї доби є взагалі чимось надзвичайним і досить промовистим.

Свої листи майбутньому Голові Центральної Ради Січин-ський писав упродовж семи-восьми років і з різних приводів, але переважно з усілякими проханнями. Дослідникам відомо лише сім таких листів. Але саме у п’ятому міститься щось більше, ніж тільки прохання.

Якщо хаотичну, не завжди виразно сформульовану і, як на теперішні часи, доволі застарілу мову Січинського перефразувати на зрозуміліший для нас лад, то в листі можна прочитати таке: «Ви вже звернули увагу, Високоповажаний Пане Професоре, на те, що останнім часом серед нашої молоді почастішали самогубства, лише протягом останніх осені й зими таких випадків трапилося п’ять, а весна мала принести цілу серію дальших. Одним з недавніх самогубців став і мій рідний брат Мстислав Січинський. За півроку після його смерті хотів застрелитися мій приятель, що його я люблю більше, ніж самого себе (тут і далі підкр. моє. — Ю. А.), Микола Цеглинський. Ви, Пане Професоре, знаєте, що таке мати найдорожчого приятеля, тож не здивуєтеся, коли я скажу, що поклявся відібрати собі життя ще того ж дня, що й Микола. Хоч моє життя складалося цілком непогано, і горя жодного я досі не зазнав, та й братова смерть не вразила мене так глибоко, щоб я прагнув відмовитися від вродженої оптимістичної візії. Проте без Миколи я жити не зміг би, і якби він таки справді заквапився на той світ, то я стояв наступним у черзі, а після мене, мабуть, і ще кілька друзів нашого кола. Щодо себе я був упевнений, щодо В., Н. і Т. я міг про таке здогадуватися й дуже за них боявся. Про жодного з них ніхто не міг би сказати, що він помер через політичні цькування. Зате про нас із Миколою міг би (наша боротьба за виборчу реформу). І коли я отак уже ступив однією ногою на інший, затемнений бік світу, передчуваючи до того ж, як стану прикладом для наслідування в усьому нашому поколінні, в мені з новою силою ожила давня ідея про вбивство графа Потоцького. Я виношував її протягом двох років — як і розповідав про це на процесі. Але що я на ньому не розповів — це що останньою причиною для мене стала не смерть Каганця, а перспектива самогубства мого дорогого приятеля. Я про це не сказав ні адвокатам, ні суддям, бо не хотів і не хочу применшувати об’єктивні причини замаху суб’єктивними».