Коханці Юстиції

За іншими — просто настав час і виповнилася Година. Тобто Маріо Понґрац мав принести одному з мольфарів (якого ще слід було розшукати) таємне письмо, виготовлене кілька сторіч тому в Далмації, з попередженням про смертельну загрозу, що якраз на того мольфара насувається.

До мольфара, принаймні одного, він і справді потрапив. Але що прикметно, не власною волею. Долаючи плутані й довжелезні гуцульські милі, Маріо Понґрац просувався від поселення до поселення, ніби прочісуючи місцевість: Печеніжин, Яблунів, Косів, Жаб’є. Далі починалися місця, де «стрінеш ведмедя борше, як людину», де «козам роги правлять», де «раки зимують», де «біс в ребро», де «дідько каже добраніч»: Красник, Дземброня, Гринява, Громідне... Саме в околицях останнього (але що таке в тих краях околиці?!) його таки накрило грома-ми-блискавицями і вперіщило крижаною зливою, що за якісь хвилини перейшла в нещадний град, а той так само стрімко — у рясний сніг (посеред липня, Господи!), і зробилося темно «хоч в око стрель» (о третій пополудні!), і Маріо Понґрац попрощався з життям, а дідько сказав добраніч.

Файно лиш то, шо з ніг він зваливси...

Ну гаразд, по-іншому. Добре лиш те, що його підкосило не десь на недеї, не в хащі й не в бескеті, а — от уже талан! — під самісіньким плотом котроїсь ґражди, про існування якої він не здогадувався й побачити яку крізь ту засніжену темряву вже не міг. І ґазда почув зі сіней волання про поміч. Або не так: ґазда почув гавкіт собак у сінях. Або ще інакше: почув і волання, і гавкіт. І вибіг той ґазда зі смолоскипом та челяддю, і вирвав з дедалі цупкіших обіймів темряви щось уже зовсім знесилене, снігом обліплене і засліплене, та й покігнув до себе д’хаті.

Але хоч як рятували приблуду — і напували горілками, й розтирали ними ж, і малиновим відваром, і часником та купленим у Коломиї на ярмарку лютим каєнським перцем, — за годину-другу Маріо Понґраца почало трусити й ламати, ков-басити й корчити, і він пропав у пропасницю, провалився в гарячку, камінь в річку.

Проте за іншими версіями, не було ні річки, ні каменя, ні гарячки. Та навіть і снігу не було посередині липня. А був удар блискавки — просто у груди (біс в ребро), за два кроки від ґражди, на самому верху, на ґруні. Й так Маріо Понґрац лежав хрестом (і пластом), розкинувши руки й рамена, без мови й віддиху. Але ґазда сказав бігти по мольфарє.

Невідомо, чи мольфар заявився один, а чи скупчився там їхній цілий мольфарський консиліум. Знову ж таки невідомо, що таке «там» і де воно насправді є. Але саме там, у Переході, то крутячись центрифугою між світами, то несміливо переступаючи з ноги на ногу, ніби в чиємусь високому Передпокої з шумом потоків, дзвоном у вухах, ревом ангелів і мольфарськими примівками, Маріо Понґрац продавси.

У запропонованому виборі він узяв опціон номер два. Це викликало деяке здивування серед присутніх посередників (бо мольфари були посередниками). Опціон номер один, від якого Маріо Понґрац відмовився, передбачав цілковиту зупинку його фізичного старіння аж до моменту смерті. «Хай не я, хай вона», — нібито промимрив Маріо Понґрац обсипаними від гарячки лишаєм губами.

Він отримав що побажав, але за однієї умови: вона про це ніколи не дізнається.

7

(Тепер коротке відгалуження в цій історії. Воно само собою також історія. Але не ця, суміжна.