Коханці Юстиції

Маріо Понґрац, виявляється, вибрався у свою експедицію дуже вчасно. Ще того ж літа-осені Східними Карпатами прогарцював Адзьо-Фанатик, жахний серійний убивця. Він фактично повторив маршрут Маріо Понґраца через Печеніжин та Яблунів. Далі, щоправда, він рушив на Жаб’є не через Косів, а через Космач. Кожна зі станцій цього маршруту знаменувалася черговим кривавим убивством. Адзьо-Фанатик орудував різницьким ножем. Його жертвами ставали винятково чоловіки, переважно старшого середнього і зовсім старшого віку, овіяні суперечливими чутками та леґендарною славою цілителів, ворожбитів і гонихмарників. Такого висновку слідство, щоправда, дійшло з великим запізненням — щойно після четвертої жертви, десь уже в жовтні, спеціальний розслідувач, таємний радник поліції Отакар Жидлічка, висланий до театру подій зі самого Львова, нагло усвідомив: задля вироблення якогось більш-менш виразного портрета вбивці слід найперше створити збірний портрет його жертв. Вихованець криміналістичної школи великого Леопольда фон Захера (батька) подякував Богові за осяяння. Попри таку втішну новину Адзьо-Фанатик устиг ще двічі зробити своє, з інтервалом у вісім днів поклавши у криваві калабані ще дві жертви — з Буркута і Пробійнівки. Після цього спеціальний розслідувач Отакар Жидлічка покинув останні сумніви і, відсікаючи різунові шлях до румунського кордону, поставив на нього засідку в обійсті сьомого мольфара неподалік Громідно-го. Там Адзя-Фанатика й накрили. Мольфара було врятовано. Попередження, записане кількасот років перед тим у Далмації, справдилося і спрацювало. Адзьо-Фанатик виявився колишнім ченцем-місіонером, що під сильним впливом, як він це сам називав, «Голосу Небесного» заповзявся очистити Карпати «від диявольської скверни та шаманізму». Крайовий суд у Львові довго не визнавав його божевільним.)

8

Уже на середину 1870-х років деякі знайомі з оточення Понґраців щоразу частіше відгукуються про Марію як про «молоду дружину пана Маріо». Той факт, що насправді вони перебувають у шлюбі вже протягом двох десятиліть, якось начебто стирається зі свідомості й дедалі рідше береться до уваги. Причиною може бути те, що на тлі не такого вже й зістарілого, хоч і виразно потертого чоловіка пані Марія справді виглядає дуже молодо. В аматорській трупі фон Кохановскі, що послідовно й методично грається в Шекспіра, їй і далі дістаються коли не Дездемона, то Офелія.

Ще одна причина, мабуть, у тому, що Понґраци доволі регулярно оновлюють своє оточення, але ні з ким і ніколи не встановлюють якихось глибших і триваліших приятельських стосунків. Поруч із ними вже давно не видно нікого, хто пам’ятав би ті дні, коли вони починали свій спільний життєвий шлях.

Жити для себе й бути фактично удвох — наче на світі справді немає нікого гідного зближення з ними. Ось що було й залишалось їхньою визначальною засадою.

Вона мала не тільки світоглядні, але і прагматично-конкретні підстави, була, сказати б, і стратегією, й тактикою водночас. Річ у тім, що в багатьох своїх епізодах їхнє співжиття переходило в ризиковані й заборонені простори. Вони й далі охоче експериментували зі своїми тілами, вживали абсент, гашиш і за першої-ліпшої нагоди влаштовували ризиковані рольові ігри. Навряд чи варто було когось у це посвячувати. В цьому вони були більше ніж одностайні.

Маріо Понґрацові, який саме досяг абсолютного розквіту сатира, страшенно подобалося «розбещувати» цю «дівчину». Пані Марія відповідала взаємністю так, як уміла й могла лиш вона (в чому Маріо Понґрац упевнювався щоразу, коли намагався випробовувати аналогічні підходи на принагідних суттєво молодших партнерках).

Назовні ж усе й далі точилося так само привабливо. Ба ні — ще привабливіше. З роками вони лише кращали, набуваючи дедалі особливішого флеру: він — великий, поораний зморшками, сивуватий і артистично розпатланий, схильний до циліндрів і довгих шаликів, вона — гнучка і заклична. У базарні дні вони демонстративно виходили накупити будзу, ялівцю й черешень. У цукернях замовляли хто подвійного шварцера, а хто меланж. У клубах дискутували про «Ілюмінації» Рембо та ініціювали збори коштів на відкриття народних читалень. Навідували все ще єдиного міського фотографа, де час від часу увічнювали себе в масках і чуттєвих позах.

1878 року Маріо Понґрац прочитав у газеті, що якийсь Істман Ґудвін винайшов діафільм і в такий спосіб додав можливостей удосконаленому целулоїду, що його кількома роками раніше, 1872-го, запатентував якийсь Джон В. Гаят. Маріо Понґрац зрозумів, для чого сам він роком раніше замовив передплатою т. зв. чарівний ліхтар — проектор Генрі Р. Гейла. Пристрій довго очікував своєї миті, напіврозпакований і призабутий до кращого часу на одній з полиць. Але от усе щасливо з’єдналося в новий технологічний ланцюжок: чарівний ліхтар, удосконалений целулоїд і діафільм.