Коханці Юстиції

Українське підпілля своєю чергою ніяк не могло остаточно визначитися зі ставленням до окупантів і на час описуваних тут подій доволі відчутно в ньому заплуталося. Ніхто вже, здається, не вірив у визвольні наміри Третього Райху. Деякі проте сподівалися, що систематичні поразки на Східному фронті таки змусять Німеччину схаменутись і леґалізувати українську державу, взявши її нарешті в союзники проти ворога номер один — совітів. На чому базувалися такі очікування — на підлості чи наївності деяких особливо пронімецьких очільників Організації, — сьогодні сказати важко. Створення в липні 1943 року дивізії «Галичина», хоч як того б хотілося колаборантам з українського керівництва, не означало нічого більшого, крім залучення до бойових дій свіжого гарматного м’яса. В усьому іншому німаки демонстративно не залишали жодних сумнівів у тому, що українці для них не союзники й ніколи такими не стануть. Ви не угорці, не румуни й тим більше не італійці, ви навіть не хорвати, ви ніхто — наче стверджували нацисти. І в цьому вони були цілком послідовні. Ще на самому початку окупації України до всіх низових ланок поліції безпеки (Sipo) та СД з Берліна було розіслано наказ, в якому недвозначно стверджувалося, що «рух Бандери готує повстання», а всіх його активістів «слід негайно арештувати і після ґрунтовного допиту таємно знищити».

Протягом двох років, що минули між появою цього наказу й описуваними тут подіями, вся його таємність тисячі разів ставала явною. Наприклад, вона кричала з усіх стін і стовпів міста С. червоними афішами. «Люди називали їх червоними, — свідчить Яшан, — тому що вони були друковані завжди на червоному, кривавої барви, папері». Це були списки українських в’язнів, нахапаних тут і там без розбору, переважно під час облав. Списки зазвичай складалися з двадцяти імен. Перші десять належали щойно розстріляним. Другу десятку натомість мали б негайно розстріляти, якби підпілля знову вчинило хоч якусь диверсію протягом наступних трьох місяців. Підпільників це не стримувало, а, схоже, навіть надихало — і з пізньої осені 1943 року червоних афіш робилося чимраз більше; місто ставало всуціль червоним, аж ним почав циркулювати важкуватий жарт про те, ніби у друкарні от-от вичерпається останній рулон червоного паперу.

Невідомо однак, скількох іще українців — свідомих, несвідомих, цивільних, уніформованих, поліцистів, підпільників, лісників, старост, позапартійних лікарів, інженерів, учителів, героїв, боягузів — мали би показово арештувати, взяти в заручники, закатувати і закатрупити окупанти, скільки ще червоних афіш надрукувати й розклеїти, щоб урешті стало зрозуміло: Третій Райх — не захисник, не протектор, не партнер, не опікун, не старший великий брат, а пряма протилежність усьому переліченому. (Друг «Сансара», про якого ця історія, на відміну від багатьох керівників Організації, зрозумів це давно, ще на початку злих часів — щойно долетіли перші вісті про погроми євреїв і розстріл професорів у Львові. Але «Сансара» своїми думками на рішення Організації не впливав.)

Осінь 1943 року — час остаточного, повсюдного і вже не приховуваного переходу німецької окупаційної влади до придушення будь-яких проявів української самостійності. Коли 28 листопада в гірському селищі В. було знову розстріляно десятьох «українських бандитів», то їхні тіла ґестапівці завалили верствою тіл інших — як свідчить Яшан, «правдоподібно жидівських». Наставала пора спільних ям, які вміщували всіх.

І це навіть не метафора.

7

Розстріл у гірському селищі В. був продовженням цілого ряду німецьких каральних заходів і зокрема Розстрілу Двадцяти Сімох. Останній же став наслідком спеціальної поліційної операції в міському театрі. Трагедія почалась оперетою.

Щоб якнайповніше відновити перебіг подій того недільного пополудня 14 листопада, вдаймося відразу до кількох джерел.

Одне з них (чотири з половиною сторінки щільного машинопису з виправленнями) має назву «Протокол з облави в українському театрі ім. Івана Франка» і є внутрішнім таємним документом Організації. Його не підписано й не датовано, але є підстави вважати, що він поставав протягом останніх двох тижнів листопада. За своїм змістом «Протокол» виходить далеко за межі означеної в заголовку облави. У ньому ж міститься короткий звіт про судову розправу та опис розстрілу 17 листопада зі списками (дуже неточними) ув’язнених і страчених, а також окремі перекази з в’язниці, на яких ми ще зупинимося. Проте починається він саме облавою: «Дня 14. листопада 1943 р. йшла в міському театрі премієра “Шаріка”. Публика була чисто українська та виповнювала театральну залю вщерть. На початку третьої дії зчинився при вході галас жінок і дітей. Було около год. 18-ї».