Коханці Юстиції

Коли на циферблаті перевалило за пів на четверту дня (перша дія оперети в самому розпалі), «Сансара» вирішив, що пора, й почав колотися старшому з Мауерів. Йому вдалося протягнути потрібну кількість годин — і тепер він відпускав ситуацію на самоплив. У театрі, казав «Сансара», будуть стріляти, вибухівка теж там, сьогодні прем’єра, наша повстанська прем’єра, початок великої акції. Він ледь не назвав ряду й місця на своєму квитку, але вчасно спинився: знайдуть і без нього. Мауер заводився повільно, з недовірою, але про всяк випадок віддав наказ телефонувати Брандтові. «Сансара» продовжував сипати — і вже на час першого антракту з його слів було занотовано десятки провідних чинів підпілля, що їхньої присутності в театрі можна було б очікувати з великою ймовірністю. Він заманював своїх допитливих слухачів у дедалі заплутаніший лабіринт вишуканих фантазійних структур, де в абсолютно творчому екстазі, підсиленому плювками, вибитими зубами, кров’ю та дзвоном у вухах, розгортав плани, схеми і словесні портрети, демонструючи високий ступінь посвяченості в останні конспіративні таємниці.

Близько години п’ятої на допит увірвався особисто унтерштурмфюрер Оскар Брандт. Ще за неповні чверть години він, відбувши кілька телефонних розмов, так само стрімко вилетів з в’язничної будівлі та броньованим даймлер-бенцом у супроводі ще кількох штабних машин вирушив до кінотеатру «Вікторія» піднімати зондеркоманду. На площу Міцкевича було стягнуто великі додаткові сили всіх поліційних формувань, а також доволі значну кількість аґентів у цивільному.

Починалась облава з усіма її наслідками.

26

Друг «Сансара» зіграв у неминуче — й переміг. Того пополудня він не зміг вистрелити в доктора теології Альбрехта, але зміг досягнути фактично всіх бажаних результатів. Про них ми вже читали в «Роберта». Крім десятків нажаханих, побитих і поранених, інцидент у театрі приніс і кілька десятків зданих до ар-байтсамту й вивезених у Німеччину, а також — головний показник — близько сотні заарештованих. Що його зброя вистрелила прицільно, «Сансара» переконався вже за кілька годин, у ніч на 15 листопада. Камеру, в якій він сидів, почало заливати щораз новими й новими в’язнями, сусідні камери також. Новоприбулих вирізняла святкова, але вже дуже понищена одіж; брудно-криваві патьоки на здебільшого розірваних вишиванках і кайдани не залишали сумнівів у вкрай жорсткому перебігу поліційної акції. Для «Сансари» це була добра новина. Провід

Організації не мав права не відповісти окупаційній владі тепер уже справжньою війною.

З уривчастих розмов кількох нових арештантів «Сансара» виснував собі загальне уявлення про облаву. Він задоволено констатував, що не помилився в передбаченнях. Звичайно, в театрі виявилося значно більше зброї, ніж та, що мала чекати під його сидінням. Так, ґестапівські нишпорки без проблем занюхали його бойовий пакунок. Але й без нього там було кому і з чого повоювати! Своїми брутальними діями нацисти всмак потоптали своїх останніх брудерів. Саме тільки роззброєння українських поліцистів із подальшими їх арештами й катуваннями чого вартувало! Єдине, що розчаровувало «Сансару», — це завелика м’якість окупантів до жінок та дітей. Тут йому дуже не вистачало якихось крайніх проявів.

Що вчинив не тільки правильно, але й у цілковитій згоді з власним сумлінням, він був переконаний аж до дня судилища, тобто до середи. Навіть коли до камери вносили чергового напівмертвого від катувань шанувальника оперет, «Сансара» лише подумки проказував щось на зразок: «Мучся, і врятованим будеш». Здається, він починав плутати себе з Богом.

16 листопада вдень його знову привели до старшого Мауера, і «Сансара», розвиваючи успіх індивідуальної революції, підписав угоду про таємну співпрацю з ґестапо. З усіх запропонованих йому псевдонімів він передбачувано вибрав «Сідгартгу». Хоча старший Мауер принагідно погодився з ним у тому, що «Степового вовка» написано значно цікавіше.

По завершенні розмови «Сансару» (про це він не знав) було віднесено до найнижчої, п’ятої, категорії таємних співробітників — Unzuverlässig[46].

27

Свою Unzuverlässigkeit він повною мірою підтвердив уже наступного дня.

Рішення провести показовий суд над українськими націоналістичними бандитами саме у приміщенні міського театру виносив Оскар Брандт одноосібно. Глядацьку залу слід було наповнити співчутливою до німецької влади громадськістю. Смертні вироки — взаконити непохитним схваленням лояльного натовпу. Але самої тільки театральної зали Брандтові було недостатньо. На сцені встановили належну для таких оказій радіоапаратуру, тож засідання транслювалося через голосники на площу. Там протягом усього часу перебувало до кількох тисяч мешканців міста.