Коханці Юстиції

Синагога, давно закрита, забита дошками і поруйнована. Жодного живого єврея. Тільки мертві євреї всі тут.

Хто ще?

Геній польської поезії. Якого втім немає на постаменті. Евакуйований геній.

Українські жертви.

Німецькі кати.

Мадярські офіцери в найзручніших для споглядання перших рядах, з наготовленими фотоапаратами.

Азербайджанці, калмики й киргизи з допоміжних батальйонів у лінії очеплення.

Українська поліція (панове, все ще при виконанні?!).

Роззяви без роду і племені.

Офіцерські й солдатські повії. Сутенери.

Кишенькові майстри-злодюги.

Інформатори, спекулянти, міські божевільні.

Міські хронікери.

Міське шумовиння.

Приблизно стільки сенсів умістила в собі та площа в мить, коли з бічних театральних дверей вивели першу десятку.

32

Обидвом Мауерам, «Сансариним» сторожам, урешті ввірвався терпець, і вони виволокли його з ложі. Із заламаними назад руками потягли коридором до гримувальні. «Сансара» пручався і задля збільшення своїх шансів кілька разів плюнув їм в обличчя. За це вони мали би пришити його першим же пострілом тут, на місці. Приклавши якого-небудь браунінґа впритул до черепа — щоб дурне мозковиння розлетілося навсібіч, заляпуючи стіни з акторськими фотками й перуками.

(Курва маць, він же стільки разів перемагав кожного з них на корті! Як їм забути той фінал, ту ганьбу міського Кубка гімназій у 36-му? Шляк трафить, він же двічі посилав молодшого в нокдаун під час кулачних боїв на Валах у 37-му, коли українська й польська чоловічі гімназії пішли стінка на стінку! Як йому це пробачити?)

Однак ніякий «браунінґ» не з’являвся, а Мауери лише лаялися, втираючись від плювків, і, тяжко відсапуючи, шмагали його по чому бачили канчуками.

А Сліпучий Стовп тепер був на його боці. Це Він приймав у себе удари. «Сансара» болю не чув.

33

Коли вивели з театру першу групу (десятьох? дев’ятьох?), то глядачі, особливо ті, з перших найзручніших рядів, зрозуміли, що доведеться бачити їхні очі. Ніяких мішків на головах, жодних пов’язок — дивіться, шановні, просто у смерть. А з нею завжди так, що вже хто кого передивиться. Така гра. Від смерті не відморгнешся. Відведеш очі вбік — і програв.

Вони не відводили. Один заспівав, інші долучилися. (Українці гарно співають, любив похвалити з трибуни крайсгауптман Альбрехт, доктор теології).

Ці поспівали — й досить. Іншим двом партіям зав’яжуть роти.

З театрального балкона Оскар Брандт різким фальцетом скомандував у мегафонний простір: «Вогню!»

Перші пішли.

34

«Крука» вели в останній групі останнім. Верещали з усіх боків, що тільки по одному. В такій процесії бути останнім — це що, фінальний знак обраності? Або випадковість, помилка, нікчемна деталь без жодного значення?

Чому «Крук» почав падати? Виснаження тортурами? Нервовий зрив? Спазм у судинах, параліч дихання? А якщо ковток отрути? Паперова, завбільшки з горошину, кулька, в якій малесенька дрібка кристаликів? Аж тепер? Не тоді, не на сцені, а тепер, у тисняві коридору, поміж нескінченних дверей до якихось комірок, гримувалень?

Чи просто підкосилися ноги, і його тіло, вдруге за всю цю історію, повалилося на долівку?

35

«Де двадцять сьомий?! — кричить звідкілясь від виходу рахівник зі списком у руці. — В мене двадцять шість!»

«Тут! Упав!» — кричить у відповідь конвоїр, похиляючись над «Круком».

«Де двадцять сьомий?!» — репетує рахівник зі свого боку.

У блідому світлі, у цій півтемряві, у вогкій спітнілій тисняві знервованість опановує навіть холодними нордичними душами.

«Де двадцять сьомий?!» — рахівника мов заклинило.

«Є двадцять сьомий! Зараз буде!» — кричать брати й, виштовхуючи «Сансару» в коридор, на якусь невимовно коротку мить виявляються його спільниками.

«Не той, не він!» — верещить конвоїр, але Мауери вже відтягують «Крукове» тіло з дороги — кудись убік, у перші-ліпші двері, геть з очей. І конвоїр, махнувши рукою — яка різниця? — жене «Сансару» до виходу. Двадцять сьомим будеш ти, вирішує конвоїр. So ist das Leben[49].

Зо іст дер тод.

«Двадцять сьомий тут!» — оголошує рахівник. І зітхає з полегкістю: «Всі».

36

Коли зі свого балкона командувач розстрілом утретє зажадав вогню, час майже перестав існувати. Тобто він уповільнився ледь не до повної зупинки. Отже, «Сансара» зміг бачити, як до нього летять його кулі. Той, що стріляв з коліна, вислав свою в серце. Той, що навстоячки, — в голову. «Сансара» не міг дочекатися, поки вони долетять. Поки пронижуть його наскрізь і увіп’ються в синагогу за його спиною. Все з усім єдналося й набувало миттєвого сенсу. Він закричав би з радості в тому залпі — якби не зав'язаний, кляпом забитий рот. Усе, що він міг, — це ревіти в себе, всередину, всіма своїми голосами водночас, усім хором вічної тиші. Його потягло вперед і нагнуло в низькому поклоні, але Стовп не давав упасти. Коли пістолет, що дострілював, уперся в його потилицю, він подумав слово «сліпучість».

Розділ останній. Презентація трупа, або Фантомас-71

1