Коханці Юстиції

При цьому не надто враховувався той факт, що з перших же повоєнних часів євреї нашого міста ховали своїх небіжчиків не на старому, а на новому єврейському цвинтарі — за штучним озером, де в роки окупації німці знищили їхнього народу не менше ста тисяч. Старий же цвинтар, на кістках якого було зведено «Космос», закрили для поховань ще в ту далеку й напів-казкову добу, про яку звичайно говорилося за Польщі. Євреїв, які з’явилися в місті вже по війні, зовсім нічого не поєднувало з тим старим цвинтарем, і жодної родинної чи хоч якоїсь емоційної нитки туди не тяглося. Там лежали інші, австрійські євреї, передвоєнні (в сенсі Першої війни також), небіжчики іншої цивілізації, теперішній чужі й незнані. Тож плюндрування того цвинтаря заради будівництва «Космосу» не викликало в єврейському середовищі (не надто, зрештою, згуртованому) не тільки очевидних протестів, але й потаємних засуджень.

Змова якщо й існувала, то виявилася невідчутною. А Б-жа кара — чомусь одноразовою. Вдруге «Космос» не валився.

Після кількох перенесених у часі відкриттів та остаточної авральної добудови кінотеатр урешті запрацював. Ставши вмить і модним, і престижним, і надзвичайно притягальним місцем, він цілком виправдав свою космічну назву. Головне ж — у час, коли деякі інші кінотеатри міста демонстрували в найкращому разі широкоекранне кіно, він міг собі дозволити значно прогресивніше широкоформатне. «А вже ті кольори! — захоплювалася мама зображувальною силою широкого формату. — Яка краса! Я навіть не можу вам передати!» Вона була дещо екзальтованою — мабуть, унаслідок юності.

3

До певного часу мої батьки ходили в кіно без мене. Я знав про ті їхні виправи й часом ображався. Ні, я, звичайно, розумів, що кіно належить дорослим. Але я не завжди бажав із цим миритися. Як тільки пані Ірена підозріло-улесливим тоном починала обіцяти, що «в неділю по обіді ми підемо знаєш куди? до парку!», я вмить насуплювався. Сама вона ходила на ті ж таки фільми, що й син із невісткою, але на денні сеанси по буднях — поки я карався й мучився в дитсадку.

Фільми були подіями, вони знаменували собою шляхи життя, ніби якісь визначні біографічні віхи. Після кожного перегляду батьки, й особливо тато, збуджено ділилися враженнями. Це відбувалося передусім під час якихось чергових застіль у ширшому товаристві. Завдяки цьому я всіма нашорошеними вухами та увімкненими на повну фантазіями трохи долучався до тем і сюжетів. Виходило так, що я все ж уривав для себе якісь фрагментики того тимчасово закритого для мене буття.

Я запам’ятовував назви. Так ніби то я їх вигадував. «“Чудова сімка”, — повторював я за татом. — “Багдадський злодій”».

1965 року всі говорили про «Цей шалений, шалений, шалений світ».

1966— го про «Тіні забутих предків».

1967— го про «Королеву Шантеклера».

У першому з них ціла ватага якихось недоумків поспішала наввипередки до скарбу з пачками грошей. «Під великим дубль-ве», — розголошував тато кому лиш міг таємницю схованки.

У другому якусь тітку показали на весь екран зовсім голою, через що фільм невдовзі було заборонено, а режисера кинуто за ґрати.

Третій також був до шістнадцяти, і в ньому засвітилася знана шпигунка Мата Харі, яка зіграла себе саму. Проте жіноцтво взяло приклад не з неї й відразу ж почало практикувати святкові укладки а-ля Сара Монтьєль.

4

До «Космосу» мене вперше взяли на «Закон Антарктиди». Це означало революцію відразу в кількох сенсах. По-перше, я нарешті не з чиїхось оповідей, а всіма власними рецепторами пізнав, що таке широкоформатний, — і затрепетав від захвату, бо мене всього аж накрило його безмежністю. По-друге, ми нарешті вибралися на недільний пополудневий сеанс усі вчотирьох, цілою родиною, сім’єю — ланкою суспільства, без жодних поділів та відволікальних маневрів на зразок відвідин парку з його вічно одними й тими ж каруселями та гіпсовими оленями. По-третє, в дитсадку я протягом не одного наступного тижня тільки й робив, що переповідав «Закон Антарктиди». Більшість епізодів я вигадував. Так у мені зароджувався оповідач.

Після «Закону Антарктиди» наші цілородинні виправи до «Космосу» кілька разів повторились. Американські «Джунґлі» (я помилково і майже в риму називав їх «Мауґлі»), зроблені ще 1942 року і врешті допущені до екранів нашого міста з усією своєю різнобарвно-анімалістичною екзотикою, зміг затьмарити лише так само американський «Спартак» з боями ґладіаторів, масовими батальними сценами та фантастичною ямкою на підборідді в Кірка Дуґласа. Ще пригадую «Сон» (теж кольоровий) про молодого Шевченка — головно завдяки тому, що пані Ірена весь час плакала і шморгала носом. Вона не могла не захлипати, щойно торкнувшися бодай чогось, пов’язаного з Шевченком.