Колгосп тварин

Правда, доводилось зносити невигоди. Та їх потроху забували, бо життя мало в собі зараз більше гідности, як давніше. Було більше пісень, більше промов, більше походів. Наполеон наказав, щоб раз на тиждень відбувалося щось таке, що називали Стихійною Демонстрацією; її метою було святкування боротьби й перемог Колгоспу Тварин. У визначений час тварини кидали працю і, маршуючи на військовий лад, обходили межі колгоспу. Перед вели свині, потім ішли коні, далі корови, далі вівці, а далі пташня. Собаки сунули по боках походу, а попереду всіх маршував чорний півень Наполеона. Гнідко з Конюшиною завжди несли зелений транспарент з копитом, рогом і надписом: «Хай живе Товариш Наполеон!» Потім відбувались декламації поем, складених в честь Наполеона; далі Квікун виступав з промовою, де подавав подробиці про бурхливий зріст темпів харчового виробництва; з нагоди свята гриміла один раз рушниця. Найбільше прихильників Стихійної Демонстрації було між вівцями; коли хто-небудь скаржився (бо бувало, що дехто з тварин скаржився, особливо коли не було поблизу свиней чи собак), що вони гають час, або нарікав на довге вистоювання на холоді, то можна було бути певним, що вівці втихомирять його могутнім блеянням: «Чотири ноги – добре, дві ноги – погано!» Але загалом тварини були раді з цих святкувань, їх потішало, коли їм нагадували, що вони таки, пани своєї власної долі і що їхній труд іде виключно їм на користь. Отже за допомогою пісень, походів, Квікунових рядів чисел, грюкоту рушниці, кукурікання півня, лопотіння прапору їм вдавалось забути, що їхні черева, принаймні не-раз, порожні.

У квітні Колгосп Тварин проголошено республікою і довелося вибрати президента. Був тільки один кандидат, Наполеон, вибраний одноголосно. Того самого дня оповіщено, ще викрито свіжі документи, де виявляються дальші подробиці про Біланову спілку з Джонсом. Тепер показувалось, що Білан не тільки (як це тварини досі собі уявляли) пробував програти бій під Корівником, вживаючи воєнних хитрощів, а й прямо відкрито воював на боці Джонса. По суті він був справжнім вождем людських військ і кинувся в бій з окликом на вустах. «Хай живе людство». Рани на Білановій спині (кілька тварин пригадувало собі, що бачили ті рани) були заподіяні Наполеоновими іклами,

В середині літа крук Мойсей раптом знов появився в колгоспі, після кількарічної відсутности. Він ні в чому не змінився, по старому залишився неробою і далі на давній лад разказував про Смоктунцеву Гору. Він сідав на пеньок, лопотав крильми та годинами промовляв до кожного охочого. «Там угорі, товариші, – казав він врочисто, вказуючи на небо великим дзюбом, – там угорі, якраз по тому боці цієї темної хмари, що її видно – там стоїть вона, Гора Смоктунцева, ота щаслива країна, де ми, бідні тварини, зможемо назавжди спочити після трудів!» Він навіть твердив, що був там підчас одного з вищих льотів, і що бачив вічні поля конюшини і смоктунець і шматки цукру на живоплотах. Багато тварин вірило йому. Вони міркували: наше життя тепер голодне й сповнене труду; чи воно не правильно й справедливо, щоб десь інде існував ліпший світ? Окреслити настанову свиней до Мойсея було нелегко. Всі вони заявляли згірдливо, що ці казки про Смоктунцеву Гору – брехня; проте вони дозволяли йому оставатись в колгоспі без праці, ще й приділили йому восьмушку пива денно.

Коли копито загоїлося, Гнідко став працювати дужче як коли. Щоправда, всі тварини працювали в цьому році наче раби. Крім звичайної праці на відбудові вітряка, був ще шкільний будинок для свиней, його почали будувати в березні. Нераз тяжко було працювати довгий трудодень на злиденних харчах, проте Гнідко був непохитний. Ніде в його словах чи вчинках не позначалось, що його сила вже не та, що раніше. Він тільки трохи змінився на вигляд; шерсть в нього лисніла менше як звичайно, а його великі стегна стали наче менш мускулисті. Друзі казали: «Гнідко підживиться, і коли появиться весняна трава»; та прийшла весна, а Гнідко ні трохи не погладшав. Нераз, коли на узбіччю, що вело на верх каменярні Гнідко напружував свої м’язи, тягнучи якусь велику брилу, здавалось, що тільки одна воля продовжувати працю тримала його на ногах. Тоді видно було, як губи його ворушились і від зусилля безголосно шепотіли слова «працюватиму дужче». І знов Конюшина з Беніяміном остерігали його не занедбувати здоров’я, та Гнідко не зважав на ці перестороги. Наближались його дванадцяті уродини, йому було байдуже, що станеться після того, коли нагромадиться потрібний запас каміння; хай би тільки це сталось заки він піде на пенсію. Раз одного пізнього літнього вечора колгоспом пробігла несподівана чутка, що з Гнідком щось трапилося. Він був вийшов, щоб самотужки відволікти під вітряк віз, навантажений камінням. Чутка була безсумнівно правдива: за дві хвилини прилетіли два голуби з вісткою «Гнідко упав! Лежить на боці і не може встати!»