Усі тварини підхопили заклик: «Виходь, Гнідку, виходь!» Але віз уже набирав скорости і віддалявся від них. Невідомо, чи Гнідко зрозумів Конюшинині слова. Але через хвилину обличчя його щезло у віконці і з середини воза почулось силенне торохтіння. Він намагався вирватись на свободу, б’ючи в двері. Був час, коли Гнідкові вистачило б кілька раз вихонути, щоб побити цілого воза на тріски. Та, на жаль, сила покинула його; через короткий час звуки торохтіння копитами почали слабшати. Тварини з розпуки почали благати коней, що тягли воза, зупинитися. «Товариші, товариші! – гукали вони, – не везіть на смерть свого брата!» Та нерозумні звірі, надто темні, щоб второпати в чому справа, тільки прищулили вуха і придали ходи. Обличчя Гнідка не появилось удруге у віконці. Комусь прийшла думка побігти навперейми й закрити п’ятизасувні ворота. Але було вже запізно: віз за мить проїхав крізь них і почав швидко зникати на шляху. Гнідка не бачили більше.
За три дні оповіщено, що він помер у Вілінгдонській лікарні, хоч зазнав усього піклування можливого для коняки. Квікун прийшов сповістити інших про цю новину. Він казав, що був присутній в останні години Гнідкового життя.
«Це був найбільш зворушливий образ, що я колинебудь бачив! – сказав Квікун, підносячи ніжку і втираючи нею сльозу. Я був у головах його ліжка до останньої хвилини. Наприкінці вже, бувши заслабий, щоб говорити, він прошепотів мені на вухо, що одне тільки турбує його: що відходить перед закінченням вітряка. «Вперед, товариші!» – прошепотів він. – «Вперед во ім’я Бунту. Хай живе Колгосп Тварин! Хай живе Товариш Наполеон! Наполеон має завжди раціюі» Такі були його останні слова, товариші.»
Тут Квікун раптово змінив свою поведінку. Він замовк на мить, підозріло скинув оченятами в усі боки і тоді тільки почав продовжувати.
Дійшло до його відома, казав, що коли відвозили Гнідка, хтось розпустив нерозумні і злостиві чутки. Дехто з тварин, помітивши, що не возі, що забирав Гнідка було позначено «Коноріз», прийшли до недоречного висновку, що Гнідка послали на заріз. Воно майже неймовірно (казав Квікун), як тварини могли бути такі безглузді. Ясно, гукав він обурено, микаючи хвостиком і переплигуючи з боку на бік, ясно, товариш Наполеон відомий їм з ліпшого боку? Пояснення було по суті дуже нескладне. Віз був колись власністю коноріза, його потім купив коновал, що ще не встиг був замалювати попереднього прізвища. Ось чому повстала помилка.
Тварини почули це з величезною полегкістю. А коли Квікун далі уроздріб і наглядно розказував, яка була смертна постіль Гнідкова, про те як ним прекрасно піклувалися, про дорогі ліки, що за них платив Наполеон, не зважаючи на ціну, останні сумніви зникли, і сум, що вони відчували з приводу смерти товариша, злагіднювала думка, що він, принаймні, відійшов щасливо.
Наполеон особисто появився на зборах у найближчу неділю і виступив з короткою посмертною промовою на честь Гнідка. Він казав, що не можна було привезти тлінних останків незабутнього товариша, щоб їх поховати в колгоспі; за те він наказав сплести великий вінок із лаврини, що росла у садку перед панським будинком; він додав ще, що свині наміряються в скорому часі відбути бенкет на честь Гнідка. Наполеон закінчив свою промову, згадавши дві улюблені Гнідкові приповідки: «Працюватиму дужче» і «Товариш Наполеон має завжди рацію». На його думку було б дуже добре, коли б усі тварини засвоїли собі ці приповідки.
У день бенкету віз бакалійника приїхав з Вілінгдону і скинув перед панським будинком велику щаблясту скриньку. Цієї ночі чути було звуки галасливих пісень; почулось щось подібне на гарячу суперечку; усе закінчилось біля одинадцятої години жахливим дзенькотом розбиваного скла. На другий день ніхто не ворухався в панському будинкові до здобули грошей на купівлю нової скриньки віскі.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
МИНУЛИ роки. Пори року чергувались, непомітно пролітало коротке життя тварин. Прийшов час, коли давніх передбунтових днів не пам’ятав уже ніхто, крім Конюшини, Беніяміна, Крука Мойсея і кількох свиней.
Померла Дереза. Померли собаки. Помер Джонс – закінчив життя в притулку для п’яниць в іншій частині графства. Забули й про Білана. Хіба що одиниці, що його знали колись, пам’ятали про нього. Конюшина була тепер стара, товста кобила, суглоби її стали неповороткі, а очі мали нахил сльозитися. Вже два роки час їй було бути на пенсії, але поправді жодна тварина ще не пішла на пенсію. Давно вже перестали подейкувати про потребу виділити край пасовища для літніх тварин. Наполеон змінився в дозрілого десятипудового кнура. Квікунові очі так заплили салом, що ледве міг дивитися. Один старий Беніямін виглядав так само як раніш, хіба що морда йому трохи посивіла; від смерти Гнідка він став ще більше непривітний і мовчазний, як раніше.