Колиска для кішки

Місця в літаку, який мав доставити нас із Маямі до Сан-Лоренцо, були розташовані двома рядами по три. Сталося так — «так мало статися» — що поруч зі мною сиділи Горлік Мінтон, новий посол Штатів у Республіці Сан-Лоренцо, та його дружина Клер. Вони були сиві, лагідні та тендітні.

Мінтон розповів мені, що він професійний дипломат, але на посаді посла вперше. Раніше подружжя служило, як він сказав, у Болівії, Чилі, Японії, Франції, Югославії, Єгипті, Південній Африці, Ліберії та Пакистані.

Вони були закоханою парою. Вони постійно розважали одне одного маленькими подарунками: гарний краєвид за вікном літака, смішні або повчальні рядки з книг, якісь спогади з минулого. На мій погляд, це був бездоганний приклад того, що Боконон називає дюпрас, тобто карас, що складається лише з двох осіб.

«До справжнього дюпрасу, — вчить нас Боконон, — не може увійти ніхто, навіть діти, що народилися від такої пари».

Ось чому я не включаю Мінтонів до мого власного карасу, а також до карасів Френка, і Ньюта, і Ейси Брида, до карасу Анджели, і Лаймена Ендерса Ноулза, і Шермана Креббса.

Карас Мінтонів був такий затишний, призначений лише для двох.

— Мені здається, що ви цим задоволені, — сказав я Мінтону.

— Чим саме?

— Тим, що ви на посаді посла.

Судячи з поглядів, якими обмінялося подружжя Мінтонів, я бовкнув дурницю. Але вони втішили мене.

— Так, — поморщився Мінтон, — мені це дуже подобається, — він ледь помітно всміхнувся. — Я глибоко зворушений.

Усі мої спроби порушити різні теми закінчились однаково: я не міг видобути з Мінтонів ніякої інформації. Наприклад, я сказав:

— Ви, мабуть, можете говорити багатьма мовами?

— Так, ми з дружиною знаємо їх шість чи сім, — сказав Мінтон.

— Це має бути дуже приємно.

— Що саме?

— Мати можливість спілкуватися з людьми стількох різних національностей.

— Дуже приємно, — сказав Мінтон без піднесення. І його дружина підтвердила: — Приємно дуже.

Після чого вони знов заходились читати товстий стос друкованих аркушів, що лежав на ручці крісла між ними.

— Скажіть, будь ласка, — спитав я кілька хвилин по тому, — чи ви вважаєте… ви так багато подорожували, бачили весь світ… чи не здається вам, що люди в душі повсюди однакові?

— Хм? — сказав Мінтон.

— Чи не здається вам, що люди в душі однакові повсюди?

Він глянув на місіс Мінтон, переконався, що вона почула моє запитання, тоді обернувся до мене.

— Майже однакові, повсюди.

— Ага… — сказав я.

Боконон, між іншим, учить нас, що члени одного дюпрасу завжди вмирають через тиждень один після одного. Коли настав для Мінтонів час умирати, вони померли в одну й ту ж саму мить.

42 Велосипеди для Афганістану

У хвості літака був невеличкий буфет, і я пішов туди чогось випити. Там я зустрів іще одне американське подружжя: Г. Лов Кросбі з Еванстона, штат Іллінойс, та його дружину Гейзел — обоє гладкі, віком за п’ятдесят, обоє гугнявили.

Кросбі розповів мені, що мав велосипедний завод у Чикаго, але не бачив від підлеглих нічого, крім невдячності. Тому він вирішив перевести виробництво до Сан-Лоренцо, де йому будуть вдячні.

— Ви добре знаєте Сан-Лоренцо? — спитав я.

— Зараз їду вперше. Бачити не бачив, проте все, що чув, мені подобається, — сказав Г. Лов Кросбі. — Вони дисципліновані. Там можна на щось розраховувати з року в рік. Тамтешній уряд не заохочує кожного писанта стати таким оригіналом, якого світ не бачив.

— Тобто?

— Хай їм грець, усім там, у Чикаго! Виробляти велосипеди? Вони вже про це забули! Тепер головне — соціальні відносини. Сидять йолопи та міркують, яким би чином ощасливити людство. Що б там робітник не накоїв, звільнити його не можу. А коли раптом вдається зробити велосипед, профспілка відразу звинувачує тебе в жорстокості, нелюдяності, а уряд конфіскує той велосипед за несплату податків і дарує його якомусь сліпому в Афганістані!

— Отже, ви сподіваєтесь знайти на Сан-Лоренцо кращі умови?

— Безперечно кращі! Цей народ настільки бідний, заляканий і темний, що не втратив ще здорового глузду!

Кросбі спитав, як мене звуть і чим я займаюсь. Почувши мою відповідь, його Гейзел вирішила, що моє ім’я типове для штату Індіана. Сама вона була родом з Індіани.

— Боже мій, — зраділа вона, — значить, ви гужер[11]?

Я підтвердив, що так і є. Гейзел вигукнула в захваті:

— А я теж із гужерів! Не треба соромитися, що ти гужер!

— Я й не соромлюсь, — сказав я. — І не чув, щоб хтось соромився.

— Гужери — молодці! Ми з Лов двічі об’їхали навколо світу й повсюди зустрічали гужерів на відповідальних посадах.

— Це чудово.

— Ви знаєте управителя нового готелю в Стамбулі?

— Ні.

— Він гужер. А ще той військовий, як його там, у Токіо…

— Аташе, — підказав чоловік.

— Він також гужер, — вела далі Гейзел. — А новий посол у Югославії…

— Гужер? — здогадався я.

— І не тільки він, а ще й редактор голлівудського розділу журналу «Лайф». І той чоловік із Чилі…

— Теж гужер?

— Де б ви не опинилися, неодмінно знайдете там видатного гужера! — сказала вона.

— Автор «Бен-Гура»[12] був гужером, — доречно зауважив я.

— Не забудьте про Джеймса Уїткомба Райлі!