— Як вони поводились, коли бачили людину на гаку? — спитав я.
— Ну, — сказала Гейзел, — вони реагували, як решта, як дорослі. Поглянуть, нічого не промовлять і йдуть собі дивитись наступний експонат.
— Який же був наступний?
— Залізне крісло, у якому колись живцем засмажили чоловіка, — сказав Кросбі. — Засмажили за те, що він убив свого сина.
— Але, після того як його засмажили, — жваво додала Гейзел, — виявилось, що він сина не вбивав.
44 Співчуття до комуністів
Коли я повернувся до свого місця поряд із
Подружжя Кросбі не було знайоме з Мінтоном, але вони знали, яка в нього репутація. Їх обурило його призначення на посаду посла. Вони сказали мені, що Мінтона колись вигнали з Державного департаменту за те, що він був недостатньо суворий до комунізму, але поплічники комуністів, а може, навіть хтось страшніший, допомогли йому відновитись на службі.
— Непоганий буфет там, у хвості, — сказав я Мінтону, зайнявши своє сидіння.
— Хммм? — подружжя все ще читало рукопис, що лежав між ними.
— Гарний бар у літаку.
— Дуже добре. Це приємно.
Читання тривало, подружжя очевидно не зацікавилось моїм повідомленням. Аж раптом Мінтон обернувся до мене з кисло-солодкою посмішкою й спитав:
— До речі, хто він такий?
— Ви кого маєте на увазі?
— Чоловіка, з яким ви розмовляли в барі. Ми йшли туди, щоб випити, і біля самого входу почули вашу розмову. Ця особа розмовляє дуже голосно. Він сказав, що я співчуваю комуністам.
— Це велосипедний магнат Г. Лов Кросбі, — сказав я, червоніючи.
— Мене звільнили з приводу песимізму. Комунізм тут ні до чого.
— Це я була винна, — сказала Клер. — Проти нього не було доказів, крім листа, який я надіслала до «Нью-Йорк Таймс» із Пакистану.
— Що ж ви там написали?
— Багато чого, — зітхнула вона, — бо мене дуже засмутила неспроможність американців уявити, що хтось може бути не американцем та ще й пишатися цим.
— Зрозуміло…
— Але одне речення з цього листа раз у раз повторювали під час перевірки моєї лояльності, — зітхнув Мінтон і процитував лист своєї дружини до «Таймс»: — «Американці постійно шукають любові до себе в таких формах, яких вона ніколи не набуває, і в таких місцях, де її не можна знайти. З цим потрібно щось робити».
45 Чому ненавидять американців
Лист Клер Мінтон до «Таймс» був опублікований у найгірший період діяльності сенатора Мак-Карті[14], і її чоловіка вигнали через дванадцять годин після того, як лист надрукували.
— А що ж такого страшного було в тому листі? — спитав я.
— Найстрашніша з усіх різновидів зрада, — сказав Мінтон, — полягає у твердженні, що американців не люблять повсюди, куди вони приходять, що б вони там не робили. Клер намагалася довести, що в американській зовнішній політиці треба розраховувати на ненависть, а не на вигадану любов.
— Американців, безперечно, справді ненавидять у різних краях.
— Люди ненавидять одне одного в різних краях. Клер у своєму листі зауважила тільки, що американці, як усі люди, можуть викликати ненависть, це нормально, і було б нерозумно вважати, що для них буде зроблено виняток із загального закону. Однак комісія з перевірки лояльності цього не помітила. Вони звернули увагу лише на те, що ми з Клер здогадались: американців не люблять.
— Авжеж… Але мені приємно бачити, що ця історія скінчилася добре.
— Гммм? — відгукнувся Мінтон.
— Нарешті все владналося, — пояснив я. — Бо ви зараз прямуєте до посольства, яким будете керувати.
Мінтони знов обмінялись тими співчутливими
— Так. Ми йдемо по райдузі, щоб знайти свій горщик із золотом.
46 Боконістське ставлення до кесаря
Я розпитав Мінтонів щодо легальності статусу Франкліна Гоніккера: хоч він і став великою шишкою в уряді «Папи» Монсано, але ж залишався втікачем від правосуддя Сполучених Штатів.
— Усе це вже скасовано, — сказав Мінтон. — Він більше не громадянин Сполучених Штатів, а на своєму новому місці, здається, робить добрі справи, отже, так тому й бути.
— Він відмовився від громадянства?
— Той американець, хто присягає на вірність іноземній державі, чи вступає до її збройних сил, чи приймає посаду в її уряді, утрачає своє громадянство. Ви, мабуть, неуважно читали свій паспорт — там це пояснюється. Неможливо зробити зі свого життя пригодницький роман на іноземному матеріалі, як це зробив Френк, і розраховувати на опіку дядька Сема.
— А на Сан-Лоренцо до нього добре ставляться?
Мінтон зважив на долонях рукопис, який вони з дружиною читали.
— Я ще не знаю. Судячи з цього манускрипту — ні.
— Що ж це за книга?
— Це єдине наукове дослідження про Сан-Лоренцо.
— Приблизно наукове, — сказала Клер.
— Приблизно наукове, — повторив Мінтон. — Книга ще не дійшла до публікації. Існує в п’яти примірниках. Це один з них. — Він подав книгу мені, дозволяючи читати, скільки завгодно.