Колиска для кішки

— Там унизу є маленьке селище, п’ять чи шість хатиночок. До речі, там народився «Папа» Монсано. Вода спадає до великого природного басейну, а далі через вузьке гирло витікає до річки. Селюки перегородили це гирло металевою сіткою.

— Отже, Ньютова картина зараз потрапила на ту сітку? — спитав я.

— Це бідна країна, якщо ви досі не помітили, — сказав Касл. — Жодна річ не лежить довго на сітці. Ньютову картину, а також недопалок моєї сигари, напевне, уже сушать на сонці. Чотири квадратних фути проклеєного полотна, чотири обстругані гладенькі рейки від підрамника, кілька кнопок та сигара. Усе разом — дуже непогана здобич для когось дуже-дуже бідного.

— Мені часом волати хочеться, — сказала Анджела, — коли я думаю, скільки платять різним людям і як мало платили батькові, а скільки всього він дав людству!

Вона ледь не плакала.

— Не плач, — ласкаво попросив її Ньют.

— Інколи я не можу втриматись, — сказала сестра.

— То піди візьми свій кларнет, — порадив Ньют. — Це тобі завжди допомагало.

Я спершу подумав, що ця порада дуже смішна. Але з Анджелиної реакції я зрозумів, що для неї це має серйозне значення.

— Коли я в такому стані, — сказала вона Каслу й мені, — буває, що, крім цього, ніщо не допомагає.

Але місіс Коннерс була занадто боязкою, щоб відразу взятися за кларнет. Ми мали довго просити її, а вона мала випити ще два келихи.

— Вона справді чарівно грає, — пообіцяв малюк Ньют.

— Я хотів би вас послухати, — сказав Касл.

— Гаразд, — нарешті сказала Анджела й похитуючись підвелася. — Добре. Зіграю.

Коли вона вийшла, Ньют перепросив за сестру.

— У неї були неприємності. Вона потребує відпочинку.

— Вона хворіла? — спитав я.

— Вона має чоловіка-паскуду, — сказав Ньют. Він не приховував від нас, що ненавидить молодого, красивого чоловіка Анджели, надзвичайно успішного Гаррісона Ч. Коннерса, президента компанії «Фабрі-Тек». — Він майже не буває вдома, а коли з’являється, то п’яний в дим і весь у губній помаді.

— Але вона так розповідала, — сказав я, — що здалося, ніби її шлюб щасливий.

Малюк Ньют розставив долоні на шість дюймів та розчепірив пальці.

— Бачите кішку? А колиску для кішки бачите?

81 Біла наречена для сина провідника

Я не знав, що Анджела зробить з кларнетом. Ніхто не міг очікувати того, що вона зробила.

Можна було очікувати чогось патологічного, але я не передбачив глибини, напруги та майже нестерпної краси тієї патології.

Анджела зволожила мундштук інструмента, зігріла його своїм диханням, але не зіграла жодної ноти. Її очі потьмяніли, довгі кістляві пальці злегка торкалися німих клавішів.

Мене охопила тривога, я згадав, що розповів мені Марвін Брид: Анджела не мала жодного порятунку від нудьги свого життя в ролі батькової няньки, крім вечірніх годин, коли вона замикалась у своїй кімнаті та грала в унісон з грамофонними платівками.

Ньют уже поставив довгограючу платівку на великий грамофон у сусідній кімнаті. Конверт від платівки він приніс на терасу і віддав мені.

Це було соло на роялі під назвою «Рояль у Нічних кицюнь». Грав Мід Люкс Льюїс.

Поки Анджела, не приєднуючись до Льюїса, слухала перший запис та входила в транс, я встиг прочитати відомості про Льюїса, надруковані на конверті.

«Льюїс народився в Луїсвілі, штат Кентуккі, у 1905 році, — читав я, — і не займався музикою до свого шістнадцятого дня народження, коли батько подарував йому скрипку. Через рік юний Льюїс мав нагоду почути, як Джиммі Янсі грає на роялі. “Це було, — пригадує Льюїс, — щось справжнє”. Невдовзі після цього, — читав я, — Льюїс почав учитися гри на роялі, віддаючи перевагу стилю бугі-вугі, переймаючи все, що міг, з досвіду Янсі, котрий залишався до самої смерті старшим другом та кумиром для Льюїса. Оскільки батько музиканта працював провідником спальних вагонів, родина Льюїсів мешкала поблизу залізниці. Ритм залізничного руху став органічним для молодого Льюїса, і це відбилось у його сольному номері в стилі бугі-вугі, який уже можна вважати класичним у своєму роді, відомому під назвою “Блюз перестуку вагонів”».

Номер скінчився, і я перервав читання. Голка грамофона тепер з тихим шипінням наближалась до початку наступного номера. Другий номер, як повідомляв конверт, мав назву «Блюз Дракона».

Мід Люкс Льюїс зіграв перші чотири такти — і тоді Анджела Гоніккер приєдналась до нього.

Вона заплющила очі. Я був вражений до глибини душі. Вона грала чудово.

Музика сина провідника служила їй основою для імпровізацій: вона переходила від ніжної лірики до хрипких зойків пристрасті, від пронизливих криків наляканої дитини до героїнового кошмару наркомана.

Її глісандо розповідали про рай, про пекло і про все, що лежить між ними.

Така жінка могла породити таку музику лише під впливом шизофренії або якогось демона.

Волосся моє стало сторч, хоч Анджела не качалась по підлозі, пускаючи піну з рота, і не торохтіла вавилонською мовою.

Коли музика скінчилась, я вигукнув до Джуліана Касла, теж приголомшеного:

— Боже мій! Життя! Хто здатен зрозуміти хоча б його єдину мить?