Колиска для кішки

Ми троє нарешті прокинулись по-справжньому та зрозуміли, що попали в комічну ситуацію: ми зреагували, як зазвичай реагують люди на смертельну небезпеку, але небезпеки не було! Отже, щоб довести свою владу над ілюзорною долею, я вимкнув радіо.

Ми всі засміялись.

А потім, намагаючись врятувати свою гідність, ми поспішили продемонструвати одне одному глибоке розуміння людської натури та почуття гумору.

Першим це встиг зробити Ньют: він помітив, що я тримаю в руках паспорт, гаманець та наручний годинник. Я сам не помітив, які речі вхопив під загрозою смерті, навіть не відчув, що тримаю їх.

Я відбив цей напад, весело запитавши в Анджели та Ньюта, чому вони обоє прихопили маленькі термоси, однакові червоно-сірі термоси, що можуть умістити не більше трьох чашок кави.

Тільки тоді вони усвідомили, що тримають термоси в руках. Їх цей факт дуже вразив.

Нова порція гуркоту позбавила їх потреби вигадувати якесь пояснення. Я мусив вийти й вияснити, що це за явище. Відчуваючи прилив сміливості, такий же нерозумний, як попередній напад паніки, я вийшов надвір, де побачив Френка Гоніккера, який порався біля генератора, змонтованого на вантажівці.

Цей генератор і був новим джерелом струму. Двигун, який приводив його в дію, пускав іскри та димів. Френк намагався налагодити двигун.

Поряд з ним стояла божественна Мона. Вона спостерігала за роботою Френка, як завжди, дуже серйозно.

— Ага, це ви! — вигукнув він, побачивши мене. — Маю для вас новину!

Він пішов у дім, ми — за ним.

Анджела та Ньют усе ще знаходились у вітальні, але вони якось встигли позбавитись своїх незвичайних термосів, кудись їх заховати.

У тих термосах, безперечно, зберігалася спадщина Фелікса Гоніккера, часточки вампітера мого карасу, — уламки льоду-дев’ять.

Френк звернувся до мене:

— Ви вже зовсім прокинулись?

— Ніби й не лягав спати.

— Сподіваюсь, що ви справді здатні ясно мислити, бо я маю прямо зараз поговорити з вами.

— Починайте!

— Давайте відійдемо, — Френк попросив Мону почувати себе як удома. — Ми вас покличемо, коли буде треба.

Я поглянув на Мону, розтанув і подумав, що ніхто на світі не був мені так потрібен, як вона.

87 Свій хлопець

Франклін Гоніккер, вузьколиций підліток, гугнявив, мов губна гармошка, його інтонаціям бракувало переконливості. Коли я служив в армії, про людей, що так розмовляли, там казали: «У нього кишки паперові». Генерал Гоніккер належав саме до цього типу. Бідолашний Френк майже не мав досвіду спілкування, бо в дитинстві, удаючи з себе секретного агента Ікс-9, уникав будь-яких контактів.

Зараз, намагаючись бути сердечним і переконливим, він казав зайві речі, раз у раз повторюючи заяложені кліше на зразок «ви людина нашого кола!» чи «хочу говорити з вами відверто, як чоловік з чоловіком!»

А ще він привів мене до свого «лігва», як він висловився, щоб ми могли… «назвати лопату лопатою», і «хай листя падає як хоче».

Отже, ми спустилися сходами, прорізаними в скелі, до природної печери, що знаходилась нижче водоспаду, позаду від нього. Там стояли два креслярські столи, три голих скандинавських крісла з безбарвною оббивкою та шафа, забита книгами з архітектури німецькою, французькою, фінською, італійською й англійською мовами.

Усе це освітлювали електричні лампи, але світло пульсувало в нерівному ритмі роботи генератора.

А найбільше в цій печері мене вразив розпис стін, розпис, виконаний з дитячою сміливістю, рудою, бурою глиною та деревним вугіллям, кольорами доісторичного митця. Мені не треба було питати Френка, чи давно зроблено цей печерний розпис. Я сaм зміг його датувати за тематикою: на стінах не було зображень мамонтів, шаблезубих тигрів або вульгарних печерних ведмедів.

Стіни були вкриті незліченною кількістю портретів Мони Еймонс Монсано в дитячому віці.

— Тут… так це тут працював батько Мони? — спитав я.

— Авжеж. Це він той самий фін, що спроектував «Дім надії та милосердя в джунглях».

— Я знаю.

— Але ми зараз не про це маємо поговорити.

— Це якось пов’язано з вашим батьком?

— Це пов’язано з вами, — Френк поклав руку мені на плече та зазирнув у вічі. Він сподівався створити дружню атмосферу, але добився зворотного ефекту: голова Френка здавалась мені чудернацькою маленькою совою, що сидить на високій білій жердині, засліплена світлом.

— Може, вам варто нарешті пояснити, у чому справа?

— Немає жодного сенсу ходити колами, — сказав він. — Повірте, я вмію оцінювати характери людей, і ви свій хлопець!

— Дякую.

— Думаю, що ми з вами легко порозуміємось.

— Жодних сумнівів щодо цього.

— Між нами існує взаємний інтерес, він забезпечить міцне зчеплення.

Він зчепив пальці обох рук, демонструючи принцип зчеплення. Одна рука, вочевидь, представляла його, а друга — мене. Я зітхнув з полегшенням, коли він зняв руку з мого плеча.

— Ми потрібні один одному, — він погойдав зчепленими долонями, щоб показати, як працюють шестерні передачі.

Я зробив доброзичливе обличчя, але промовчав.

— Ви розумієте, до чого я веду? — спитав Френк нарешті.

— Ми з вами маємо щось зробити разом?