Колиска для кішки

Час, речі, люди — усі увійшли до змови, щоб створити він-діт космічного масштабу, єдиний могутній поштовх до боконізму, до віри в те, що Бог керує моїм життям, що Він знайшов для мене справжнє діло.

У душі я вже піддався заруну, тобто визнав слушність удаваних вимог мого він-діту.

У душі я погодився стати наступним Президентом Сан-Лоренцо. Але зовні зберігав чуйність, був насторожі.

— Тут є якась заковика, — наполягав я.

— Жодної нема.

— А вибори будуть?

— Тут такого не буває. Ми просто оголосимо, хто став новим президентом.

— І ніхто не заперечуватиме?

— Тут ніхто ніколи не заперечує. Нікому не цікаво. Їм це байдуже.

— А все ж має бути тут якась заковика!

— Ну, одна насправді є, — визнав Френк.

— Я так і думав! — Я вже почав відвертатись від мого він-діту. — І що ж це таке? У чому полягає ця заковика?

— Узагалі-то це несерйозна річ, бо ви можете цього не робити, якщо не схочете. Але було б краще зробити.

— Гаразд. Відкрийте мені цю велику таємницю.

— Річ у тому… Якщо ви станете президентом, було б дуже доречно вам одружитися з Моною. Але це тільки з вашого бажання. Бо ж ви — хазяїн.

— І вона піде за мене?

— Якщо вона готова вийти за мене, то згодиться й за вас. Тільки треба її запитати.

— Вона неодмінно скаже «так»? Чому б це?

— У «Книгах Боконона» є передбачення, що вона вийде заміж за наступного Президента Сан-Лоренцо, — сказав Френк.

91 Мона

Френк привів Мону до печери її батька й залишив нас наодинці. Нам важко було розпочати бесіду. Мені було ніяково. Її сукня, блакитна сукня, була напівпрозорою. Проста сукня, пов’язана на талії пояском, тоненьким, мов павутинка. Решта — то була сама Мона. Груди її, мов половинки граната або що завгодно інше, хоча мені було досить того, що то були груди юної жінки.

Ноги її були оголені. Нігтики старанно наманікюрені. Сандалі тоненькі, золоті.

— Як… як ви почуваєтесь? — спитав я. Серце моє калатало, мов дзвін. Я навіть чув цей дзвін — то моя кров пульсувала у вухах.

— Помилитися неможливо, — запевнила вона мене. Я ще не знав, що в такий спосіб боконісти зазвичай вітаються зі зніяковілим співбесідником. Тому я палко розпочав обговорювати питання, чи можлива помилка, чи ні.

— Повірте, ви навіть уявити не можете, скільки помилок я в житті накоїв. Перед вами — чемпіон із помилок! — лопотів я казна-що. — Ви знаєте, що мені тільки-но сказав Френк?

— Про мене?

— Багато про що, але насамперед про вас.

— Він сказав, що я буду вашою, якщо ви захочете.

— Так.

— Це правда.

— Але я… я… я…

— Що з вами?

— Я не знаю, що казати далі.

— Боко-мару вам допоможе, — продовжила Мона.

— Як це?

— Скидайте ваші черевики, — звеліла вона. І сама скинула свої сандалі з надзвичайною грацією.

Я маю неабиякий досвід щодо жінок: якось полічив — вийшло більш ніж п’ятдесят три знайомства. Я можу впевнено стверджувати, що бачив усі можливі варіанти роздягання. Я спостерігав за тим, як жінки відкидають останню завісу перед фінальною дією.

Але єдина жінка, яка змусила мене застогнати мимоволі, усього тільки зняла сандалі.

Я намагався швидше розв’язати шнурки своїх черевиків. Жоден жених не впорався б гірше за мене. Один черевик я скинув, але другий затяг іще тугіше. Я зламав ніготь, даремно смикаючи вузол, і нарешті, розірвавши шнурок, скинув черевик. Ще мить — і я стягнув шкарпетки.

Мона вже сиділа, упираючись округлими руками в підлогу за спиною, розпрямивши ноги, голову вона відкинула, очі заплющила. Тепер настала мить, коли я мав здійснити моє перше… перше… боже мій… перше…

Боко-мару.

92 На святкування поетом його першого боко-мару

Це не слова Боконона. Вони належать мені.

Закоханою тінню,

Мов туман…

Я,

Чи то пак душа моя

Блукала між оман,

Сама-самотня:

І весь світ тюрма,

Коли душі коханої нема.

О, чи настане та мить погідна?

Чи душу рідну

Колись зустріну?

Дістав пораду,

Куди принаджу,

Кохану душу де зустрічати…

О, мої п’яти, о, мої п’яти!

Душе моя, душе моя,

Лети сюди!

Щасливий я

Кохану душу поцілую:

Мммммммм!

93 Як я мало не втратив мою Мону

— Тепер вам легше розмовляти зі мною? — спитала Мона.

— Я ніби знайомий з вами вже тисячу літ, — зізнався я, ледь не плачучи. — Я люблю тебе, Моно.

— І я тебе люблю, — просто сказала вона.

— Який же телепень цей Френк!

— Чому?

— Бо відмовився від тебе.

— Він мене не любив. Він згодився одружитися зі мною лише тому, що цього бажав «Папа». Він любить іншу жінку.

— А хто вона?

— Якась жінка в Іліумі.

Мабуть, цією щасливицею була дружина Джека, власника крамниці товарів для хобі.

— Це він сам розповів тобі?

— Сьогодні ввечері, коли звільнив мене, щоб я могла вийти за тебе.

— Мона?..

— Що?

— Чи є… чи є ще хтось у твоєму житті?

Мона дуже здивувалась.

— Багато хто, — сказала вона, подумавши.

— Ти їх кохаєш?

— Я кохаю всіх.

— Так само, як мене?

— Так. — Здавалося, богині невтямки, що ця відповідь могла мене збентежити.

Я підвівся з підлоги, усівся в крісло й почав надягати шкарпетки та черевики.

— Отже, ти… ти робиш… те, що зараз ми робили… з іншими людьми?

— Боко-мару?