Колиска для кішки

— Ні, вони швидше помирали б як скажені собаки — гарчали б, кусали одне одного та гризли власні хвости.

Я повернувся до Касла-старшого:

— Скажіть, сер, від чого помре людина, позбавлена радості та втіхи, що дарує література?

— Можливі два варіанти, — сказав він, — скам’яніння серця або атрофія нервової системи.

— Обидва варіанти досить прикрі, — зауважив я.

— Саме так, — сказав Касл-старший. — Тому, заради Бога, продовжуйте писати, ви обидва, пишіть, будь ласка!

104 Сульфатіазол

Моя богиня Мона не наблизилась до мене і не запросила ласкавими поглядами підійти до неї. Вона взяла на себе обов’язки господині й познайомила Анджелу та малюка Ньюта з представниками суспільства Сан-Лоренцо.

Розмірковуючи зараз над суттю цієї дівчини, пригадуючи її байдужість до «Папиної» хвороби, до наших з нею заручин, я не можу остаточно вирішити, чи була вона гідна великих похвал, чи не була варта нічого?

Була вона втіленням найвищої жіночої духовності?

Чи просто бездушною, холодною, мов риба, лялькою, що бездумно грала на ксилофоні, поклонялась культу краси й полюбляла боко-мару?

Я цього ніколи не дізнаюсь. Боконон каже нам:

Закоханий — брехун,

Собі ж він брехні точить.

Правдиві — хто не любить,

Мов устриці їх очі!

Отже, здається, це повчання наказує мені вважати мою Мону зразком досконалості. Такою вона й залишиться в моїй пам’яті.

Тоді, у День ста мучеників за демократію, я звернувся до Філіпа Касла-молодшого:

— Скажіть, чи ви розмовляли сьогодні з вашим другом та шанувальником Г. Лов Кросбі?

— Він не впізнав мене в костюмі, черевиках і краватці, — відповів Касл-молодший. — Ми з ним мило побазікали про велосипеди. Може, ще про щось поговоримо.

Раптом я усвідомив, що намір Кросбі виробляти велосипеди на Сан-Лоренцо вже не здається мені смішним. Мені, як правителю цього острова, дуже потрібна була велосипедна фабрика. Я вже почав поважати Г. Лов Кросбі за те, ким він був і що міг зробити.

— Як ви думаєте, народ Сан-Лоренцо підтримає індустріалізацію? — спитав я в Каслів, батька та сина.

— Народ Сан-Лоренцо, — відповів батько, — цікавлять лише три речі: риболовля, розпуста й боконізм.

— Прогрес їх не зацікавить?

— Деякі досягнення прогресу їм знайомі. Але привабив їх лише один.

— Який саме?

— Електрична гітара.

Я вибачився та підійшов до подружжя Кросбі. Френк Гоніккер стояв поряд з ними і пояснював, хто такий Боконон та проти чого він виступає.

— Він проти науки.

— Як може людина при здоровому глузді бути проти науки? — спитав Кросбі.

— Я вже давно б померла, якби не пеніцилін, — сказала Гейзел. — І моя мати також.

— Скільки ж років вашій матінці? — поцікавився я.

— Сто шість. Це чудо, правда ж?

— Безперечно, — погодився я.

— А ще я була б зараз удовою, якби не ліки, що призначили моєму чоловікові, коли він захворів, — додала Гейзел. Назву ліків вона мала спитати в чоловіка.

— Любий, як називається та штука, що врятувала тобі життя?

— Сульфатіазол.

Тут я зробив велику помилку: узяв канапку з альбатросом із таці, яку в ту мить проносили повз мене.

105 Знеболювальне

Сталося так — «мало так статися», — сказав би Боконон, — що м’ясо альбатроса настільки мені зашкодило, що мені стало зле відразу ж після першого відкушеного шматка. Довелось негайно бігти вниз кам’яними східцями в пошуках вбиральні. Одна знайшлась біля апартаментів «Папи».

Коли я виповз звідти у трохи кращому стані, на мене налетів доктор Шліхтер фон Кеніґсвальд, котрий вискочив зі спальні «Папи». Він здавався знавіснілим, він схопив мене за руки й крикнув:

— Що там? Що там висіло в нього на шиї?

— Даруйте, що?

— Він це проковтнув! Що б там не було в тій підвісці, «Папа» ковтнув — і помер!

Я згадав про циліндрик, що висів на шиї в «Папи», і висловив перше логічне припущення про його вміст:

— Ціанід?

— Ціанід? Ціанід перетворює тіло на камінь за одну мить?

— Камінь?

— Мармур! Чавун! Я ніколи не бачив такого трупного задубіння. Ударите по ньому — і почуєте, ніби в бубон б’ють! Ходімо, поглянете!

Фон Кеніґсвальд підштовхнув мене до «Папиної» спальні.

На ліжко, на золоту шлюпку, страшно було дивитись. «Папа» вмер, але про нього ніяк не можна було сказати: «Упокоївся нарешті».

Голова «Папи» була відкинута назад. Вага його тіла спиралась лише на маківку та на ступні, тіло виглядало наче місток, вигнутий дугою догори, наче коромисло.

Не могло бути сумніву: «Папа» вмер від того, що містилось у циліндрику. Він стискав відкритий циліндрик однією рукою, а два пальці другої, великий і вказівний, застигли між його зубів так, ніби старий засунув до рота й щойно проковтнув якусь крихітку, може, пігулку.

Фон Кеніґсвальд витяг сталевий кочет із гнізда на планширі золоченої шлюпки й постукав ним по череву «Папи». І «Папа» справді задзвенів, як бубон.

А губи, ніздрі й очні яблука «Папи» вкривала, мов глазур, блакитно-біла паморозь.

Такі симптоми, бачить Господь, тепер вже не новина. Але тоді їх ніхто не знав. «Папа» Монсано — перший чоловік в історії, що помер від льоду-дев’ять.