Коні не винні

- Ага! Не важно… Ну, добре. Так я ж вам покажу… Я прожену їх швидко… Пустiть! - кричав вiн на всiх, хоч його нiхто не тримав, i бiгав по хатi, наче зовсiм утратив розум.

- Аркадiй… заспокойся, Аркадiй… - благала Софiя Петрiвна, розставляючи руки у дверях. - Ти ж бачиш: нiч, люди йшли стiльки, стомились, голоднi, мужики їх не приймають в село… як же так можна…

- А! Що менi люди… хорошi люди!.. У мене - i козаки… Пустiть мене зараз…

- Але ж, тату, менi здається, що… - вмiшалася Лiда.

- Прогнати не трудно, - перебив Лiду Антоша, - тiльки що вийде з сього… Пашi в селi тепер не дiстанеш, та й мужики добровiльно не дадуть… хiба грабувати будуть… Коли ти сього хочеш, то проганяй…

- Ах, бiднi конi, - зiтхнула Лiда, - що ж вони виннi…

- Що ти сказала? - спинився проти неї Аркадiй Петрович, пiднявши брови.

- Я кажу, тату, що конi не виннi…

- Їх би можна поставить на нiч пiд намет коло стайнi, - обiзвався Антоша.

- I дати оброку… не збiднiли б од того… - додала Софiя Петрiвна.

- Залишiть, прошу, свої ради при собi! Менi їх не треба… - носився по хатi Аркадiй Петрович, хапаючи голову в руки. - Я i сам знаю, що конi не виннi, - спинився вiн коло дочки. - Се ти правду сказала. Конi тут нi при чiм… ну, i що ж з того?

Але вiн був уже непевний, вже наче зiв'яв. Кров одступила на мiсце, вуси зiллялись з лицем, очi втратили твердiсть холодного льоду, там вже свiтилось щось покiрне i винувате, коли пiдняв їх на сина.

Завагався хвилину i несподiвано запитав:

- А стане ж у нас оброку?

- Я розстараюся вже… I сiно маємо свiже.

Не чекаючи далi, Антоша зник в сiнях.

- Навести козакiв!.. - знизав плечима Аркадiй Петрович, знов заходивши по хатi. - Я… й козаки!.. Хто б сьому повiрив?..

В його руках вже не було таких гострих, як перше, лiнiй.

Гнiв зiрвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленiй лютi, а далi слизнула i з легким шипiнням поповзла пiною по пiсочку.

Крiзь одчиненi дверi доносилось iржання голодних коней, що вступали у двiр, i бряжчало оружжя на козаках.

***

"Страшний день" починався зовсiм не страшно. Пiд вiкнами бились i цвiрiнькали горобцi, сонце встало таке веселе, що смiялись вiкна, стiни i навiть постiль, де спав Аркадiй Петрович. Ще не одягшись, вiн пiдбiг до вiкна. Тепле повiтря м'яко штовхнуло його у груди, а очi зразу спочили на довгiм рядi кiнських блискучих задiв. Кремезнi козаки, в одних кольорових сорочках, чистили коней, i сонце грало на їх голих по лiкоть руках, на засмалених шиях, на розлитiй навколо водi.

Вiн дивився на сонце, на свої ниви, на масу нiг, кiнських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамiр пташок, форкання коней, грубi лайки войовникiв i раптом почув, що вiн голоден.

- Савка! - гукнув вiн на цiлу хату. - Принеси каву!.. - I шуснув назад у постiль, щоб ще хоч трохи понiжить старече тiло.

А коли Савка принiс, вiн любовно поглянув на пахучий напiй, понюхав теплий ще хлiб i вилаяв Савку, що кожушок на сметанцi занадто тонкий.

Мишка солодко спала, звернувшись клубочком в ногах на постелi.

Березень 1912, Капрi

[1] Залиш, прислуга слухає (фр.).

[2] Моя люба (фр.)

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

02.07.2008