Коні не винні

Тiльки Лiда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию i розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.

- Ах, дайте ви менi спокiй! - роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. - Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу…

Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед гвалту i метушнi, що знялись по тiм, Жан пробасив раптом:

- Ну, мiноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу…

- Єсть! - стрепенувсь "мiноносець".

Але плавба не вийшла.

Усi рiшили, що зараз треба порадитись вкупi, i запросили Жана.

А щоб прислуга не чула, взяли його пiд руки i вийшли з їдальнi разом зо всiми псами.

Тiльки Мишка десь щезла.

***

Мишка знайшла хазяїна свого аж в кабiнетi. Стояв пiд скляними дверима, що вели на терасу, i стежив, як з докучним дзижчанням билась об шибку муха. Мишка ткнулася носом об його чобiт, але вiн її не помiтив. Тодi вона заскакала на дверi, щоб дiстать муху, але не зловила, утомилась i лягла у кутку на подушку.

Крiзь шибку виднiлись бiлi колони тераси, а за ними квiтник. На клумбах горiли маки, а раннi левкої тiльки що розпускались. Аркадiй Петрович щодня дививсь на квiтник, але тiльки сьогоднi вiн його зацiкавив. Одхилив дверi i пiдставив лисину сонцю. Потiм важко зiйшов по сходах i присiв над квiтками.

Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собi i не хотiв признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, вiн завжди тримався такої думки i завжди її висловляв, але щоб у нього… От тобi й добрi "сусiдськi" стосунки! Згадав всi поради свої i помiч, кумовання i сiльськi весiлля, на яких вiн грав ролю весiльного батька. В того самого Бондаришина вiн, здається, хрестив… А тепер все се забулось!

- Грядка цибулi i на крокет… Ха-ха!..

Сонце напекло йому лисину. Воно непереможно i безупинно лилось на квiтник i на поля, що кудись бiгли з горбка на горбок, аж до крайнеба.

Вернувся додому, надiв картуз i, замiсть того щоб лягти на кушетку, як звик по обiдi, подавсь на подвiр'я. Широкий двiр зеленiв морiжком. Хурман порався з фаетоном, а Савка крутивсь бiля нього. Певно, вже обмовляють новини! Аркадiй Петрович хотiв звелiти осiдлати коня, але не зваживсь якось, наче опинився на чужому хазяйствi. Мовчки перейшов вiн повз них у браму i опинився на полi. Жито вже красувалось. Жовтi палички цвiту тихо гойдались на волосинках вздовж колоскiв, i непомiтний пилок золотився на сонцi. Дитячi очi-волошки виглядали iз гущини. Мишка раптом зашелестiла в житi i побiгла стежкою наперед. Ниви то поволi котились в долину, то пiдiймались на похилi горби, наче земля в солодкiй млостi вигинала хребет, а. Аркадiй Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нiчого не думать i тiльки вдивлявся в таємничу глибiнь густих зарослiв жита, тiльки чув пiд ногами нiжну м'якiсть межi. Правда, од поля вставали якiсь голоси, щось промовляли, але вiн того слухать не хотiв. Хотiв спокою i самоти. Але чим далi заглиблявся вiн в поле, тим виразнiше пiдiймався од землi голос, м'який, зрадливий, i сперечався. I тут вiн вперше почув всiм тiлом, що се обзивалась до нього його земля, що вiн з нею так зрiсся, як з жiнкою, з сином, з дочкою. Що тут, де вiн ступає, ходили ноги батька i дiда, i над полями лунав їх голос, голос цiлого роду Малин. Що все, чим вiн пишається й цiнить у собi, його розум, смак i культура, навiть його iдеї, - все згодували, усе зростили отсi лани.

Але Аркадiй Петрович вже смiявсь над собою:

- Ха-ха! Заговорила дворянська кров.

Зусиллям волi вiн змахнув усi думки i далi брiв. Злiва, при мокрiй долинцi, кiнчались жита i починалась лука. Тут паслись корови й лошата. Пастушок Федько, вгледiвши пана, зняв рваний картуз i так стояв, босий, з торбинками через плече.

- Надiнь картуз! - гукнув Аркадiй Петрович.

Пастух не дочув i бiг до нього.

- Картуз… картуз надiнь!

Корови розбрелися по луцi, гладкi, сочистi, як i трава. Лошата пiдняли голови до хазяїна свого й чекали, напруживши жили на мiцних шиях, готовi плигнути i помчатись по луцi на тоненьких тугих ногах.

Пiдiйшов до любимого Васьки i почав чухати шию, а Васька поклав на плече йому морду, мрiйно зм'якшивши вираз полохливих очей. I так вони довго стояли в якiйсь звiрячiй приязнi, i обом було приємно - одному чухать, а другому чуханим бути.

"I се заберуть…" - гiрко подумав Аркадiй Петрович, рушаючи далi.

Вiн йшов по свiжiй травi, вогкiй од мочара, а сонце запалило зеленим вогнем кiнський щавель i стовбури будякiв.

Щось було сьогоднi принадне, особливе в його землi, мов на обличчi небiжки, з якою жив цiле життя, а тепер мусить прощатись навiки. Якiсь квiтки i зела, невиданi перше, тиха ласкавiсть контурiв, запахи трав i землi, теплi рiднi простори.