Коні не винні

Спустившись з ганку, вирушав у щоденну плавбу слiпий адмiрал пiд руку з своїм "мiноносцем". Вони пройшли повз нього, не помiтивши навiть.

"I той виступає сьогоднi iнакше, - подумав Аркадiй. Петрович про "мiноносця". - Радiє, бестiя, певно, що бiльше не буде панiв…"

Аркадiй Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набiгла хмара. "А сiни возять!" - згадав з тривогою вiн. Великi краплi впали вже на картуз, на руки i на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, - i не вертався. I раптом теплi небеснi води густо злетiли на ниви в тiнях сизої хмари, але сонце зараз десь близько засвiтило веселку, i дощ перестав. Важкi краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами. Аркадiй Петрович теж почав парувати. Але вiн не зрадiв: йому бiльше вже хотiлося хмар i дощу, нiж сонця. Чорт бери сiно, нехай пропадає!..

Так само без думки - для чого - вернувся знов на подвiр'я. Хурман все ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайнi, тепер чорна i паруюча пiсля дощу.

Аркадiй Петрович аж затрусився од лютi.

- Ферапонте! Що я казав?.. Десять раз повторяти? Марш менi зараз до гною!

Вiн навiть пiдняв цiпок i, трясучи ним, тицяв в напрямi стайнi, поки здивований хурман лiниво брався за вила.

"Се вiн навмисне… - думав Аркадiй Петрович. - Що буде завтра - побачимо ще, а сьогоднi я ще господар".

В кабiнетi вiн заспокоївся трохи. Скинув з себе верхню одежу i в сорочцi лiг на кушетку.

"Дурницi. Чи варто так хвилюватись? Хiба не однаково, де лежатиме гнiй?"

Йому трохи соромно стало за Ферапонта.

Мовчки полежав, заплющивши очi.

"А тепер що?"

Одкрив очi i подивився на стелю.

Одповiдi не було.

В венецiанське вiкно лилося сонце широким потоком, в сизiй мутi його крутились пилинки, в їдальнi гримiла посуда. Накривали до столу. Аркадiй Петрович прислухавсь мимоволi, як стукали там чиїсь каблуки, пересувались стiльцi, тонко дзвенiла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом, i чудно думати було, що станеться якась перемiна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстiсть у його настрiй. Знову збирав всякi тривожнi дрiбницi - нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертiсть, неувагу до нього стрiчних селян, - i йому хотiлось, щоб невiдоме "завтра" прийшло нарештi й поставило гру, гостру й небезпечну. Як вiн буде завтра триматись? Буде стрiляти i боронитись чи спокiйно оддасть мужикам землю? Не знав. I в тому, що вiн досi сього не знав, помимо всяких теорiй, таїлась цiкавiсть неминучого завтра.

Вийняв годинник i подивився.

- За десять дванадцята буде, - сказав наголос. "Значить, - подумав, - лишилось менше доби".

Завтра… Уявив собi раптом завтрашнiй ранок… Насуне з галасом на подвiр'я цiла громада, верещатиме тонко жiнота, здiймаючи сварку за землю… дiти почнуть заглядати у вiкна та лазить по ганку, мов на своєму…

Ще раз вийняв годинник.

Минуло чотири хвилини.

- Ху-ху!..

Пiднявся з кушетки на розбитих старечих ногах i пiдiйшов до вiкна.

Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вiтрi, байдужi до того, хто володiтиме ними, зроду звиклi до мужичих лиш рук.

За обiдом Антошi не було.

I знов кабiнет. Знов озивалась "дворянська кров", говорив розум, промовляло сумлiння, по-свойому кожне, а пiд всiм тим тлiла гостра цiкавiсть, що буде i як воно буде. Заснував хату димок сигари, замережив помiст петлями крокiв, наситив повiтря думками, а все ж завтрашнiй день твердiв у ньому, як куля, яку, не розрiзавши тiла, не можна дiстати.

Через подвiр'я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрiм конi, i чутно було, як пройшов просто у хату Софiї Петрiвни, а в столовiй тим часом лагодять їсти для нього.

"Вже небагато лишилось… нiч i кiлька годин", - позирав на годинник Аркадiй Петрович.

Тiнi росли. Сонце збиралося сiдати за стайню. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим'я та крутi роги. Лошата стрибали на зеленiм дворi.

"Невже завтра i се не моїм стане?" - з сумом подумав Аркадiй Петрович i раптом почув, що Лiда говорить:

- Ти не тривожся, тату, але…

- Що таке? - обернувся вiн швидко до дочки. Вона стояла у дверях з блiдим обличчям мадонни i скорбтно розтягала уста.

- Не треба тривожитись дуже… прийшли козаки…

- Як… козаки?

- Губернатор прислав… Стоять на дорозi… Аркадiй Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навiть лисину запалила, а серед того пожару бiлiли жовтавi вуси i сердито плавали очi, сивi, злинялi, як два замерзлi озерця.

- Що ж се таке? Я не просив… А, розумiю, се проти мене змова… Чорт… я не попущу… Покликать Антошу…

Вiн навiть руку пiдняв, суху, панську i бiлу руку, якою наче збирався побити Антошу.

- Я думаю, що… - розгубилась налякана Лiда. Вона щось хотiла казати, щоб заспокоїти батька, але вiн бiгав, як роздратований пiвень, що б'є себе крильми i витяга шию перед завзятим боєм:

- Подать Антошу!

Запорошений й впрiлий, на розбитих сiдлом ногах, став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.

- Ти навiв козакiв?

- Я чи не я, се, тату, не важно, - засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офiцерських штанах.