Коні не винні

- Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти - працюй, моє серце. Ну, от.

Вiн був веселий, розвивав далi свiй план i з побiльшеним апетитом накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та крутить хвостом.

- Лiда в своїй чудеснiй сукенцi, що так їй до лиця, щоранку буде виганяти корову, а вечорами доїти, пiдкасавши подолок… Ха-ха!..

- Щодо мене, то я…

- От i прекрасно…

Подавали солодке. Савка гримiв ложечками i протягав бiлi у рукавичках руки мiж лiктi панiв й собачi морди. Жан посадив пляму з сметани на адмiральську тужурку, i "мiноносець" старанно зчищав серветкою мокре. Такса Софiї Петрiвни лизала тарiлку, а Мiльтончик, забувши пристойнiсть, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.

- Аркадiй! Тобi покласти ще крему?

- Клади, клади, ma cherie[2], я сьогоднi голоден. Нi, таки справдi вiн чув бадьорiсть по сьогоднiшнiй сходцi, де рiшуче стояв за те, що народ має право на землю.

- Блажен, iже i скоти милуєть… - одповiв текстом на свої думки мовчазний Жан i освiтив бiльмами щетинасте обличчя. - Мiноносце! Дай папiроску…

- Єсть!

- Браво, Жан, браво!.. - розсмiявся Аркадiй Петрович. - То ж скоти, а то люди…

Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпiти не мiг їх. Вiн кинув в куток кiмнати зiбгану хустку, а Нептун скочив й принiс. Забавно було дивитись, як Нептун на бiгу хляпав обвислим вухом i трiпав бiлу поноску пiд чорним холодним носом.

- Нептунi Iсi!..

Вiн обережно вийняв з рота собацi мокру од слини хустку.

Але Нептун раптом застиг. Пiдняв голову вгору i грубо два рази гавкнув. Занепокоїлись iншi собаки, а Мишка кинулась до дверей i, пiдгорнувши пiд себе куценький хвостик, заллялась дзвiночком.

- Хто там? Подивись, Савка.

Савка вернувся i ознаймив, що прийшли мужики.

- А! Мужики… Клич їх сюди.

- Аркадiй, може б, ти перше скiнчив обiдать. Вони почекають.

Аркадiй Петрович нiзащо не хтiв… Вiн вже скiнчив. Мужики увiйшли i купою стали бiля порога. Був межи ними i Бондаришин, що грошi узяв, а не виїхав нинi на панове сiно.

- А що скажете, люди?

Люди мовчки тупались на однiм мiсцi, бiлi, як вiвцi в своїх полотнянках, i дивились на блискучий посудою стiл, за яким засiдали пани i собаки.

- За яким дiлом прийшли?

Рудий Панас клiпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув лiктем Iвана. Iван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, i всi у згодi заморгали на нього. Бондаришин не смiв вийти з тiсної купи i звiдти вклонився ласкавому пану.

- Прийшли до пана погомонiти за землю.

- Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i озирнувся на кума. Тодi Iван помiг:

- За панську, прошу ласкавого пана…

- Що тепер, значить, такi часи настали… - додав Марко…

- Та й пан самi нам казали… - не втерпiв Панас. А Бондаришин вже закiнчив:

- От громада i присудила… Будемо одбирати землю од пана…

- Що?

Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.

Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.

Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних хазяйських справах.

Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:

- Ми не хочемо кривдити пана… щоб усе мирно, по-божому було…

- Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, - одвiв дiда рукою рудий Панас.

Тепер вже цiла родина - Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда - покидали свої мiсця i встали за плечима хазяїна дому.

Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами на собак, що лизали тарiлки.

А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:

- Борони боже… лишимо й пановi трохи земельки… на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була… та на крокет…

- Ах, ах! - зробилось млосно Софiї Петрiвнi, i поки Лiда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:

- Вот негодяи!..

- Ми вже так через те, що пан були добрi до нас, спасибi ласкавому пану, - кланявся Бондаришин.

- Аякже… Грiх що казати… всi люди пана "татком" взивають… - гудiли за ним.

- Ну, добре, - стримав образу Аркадiй Петрович. - Не одрiкаюсь од своїх слiв… Коли так присудила громада…

В його голосi чувся вже лiд.

- Аркадiй! Що ти говориш!.. Як смiєте ви!.. - хвилювалась Софiя Петрiвна.

Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому лобi.

- Так отак, пане… за два днi маємо свято, тодi громада й подiлить землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де їм лишить на грядки… чи коло дому, чи в полi.

- Звiсно, що коло дому… ловкий погнiй… i наручно буде… - вирвався з радою рудий Панас.

- За два днi вже пан самi обмiркують… Ми не хочемо зразу… бо ви в нас добрi, спасибi ласкавому пану i вашiй панi… Вони нас нiколи не забували…

- Авжеж… чи порошку там, чи мазi якої… звiсно, нашi пани… Оставайтесь здоровi…

I поки виходили люди, усi стояли немов закляклi, тiльки Аркадiй Петрович теребив в руцi серветку.

Але Софiя Петрiвна отямилась скоро:

- Аркадiй! Ти збожеволiв! Ти не смiєш оддавати землi. Ти маєш дiти!..

- Это нельзя оставить! Тут нужны меры… - гарячився Антоша i так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала пiд ногами у нього.