Читаем Коні не винні полностью

- Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в архiтектурi, шедеври давнi, сучаснi й прийдешнi, краса i вигода, храм, достойний людини… Тiльки вашi нащадки…

- Жане, твiй борщ прохолоне…

- Ах, вибачай. Соня… Ну, мiй мiноносце N 17, зав'язуй серветку…

- Єсть! - стрепенувсь "мiноносець.N 17" (по порядку лакеїв, яких Жан часто мiняв). Вiн вже давно тримав напоготовi серветку.

- Я думаю, що-о… - прихильно обiзвалася Лiда, схиливши набiк бiляву головку мадонни.

- Почали сiно возити, Антоша? - зацiкавивсь Аркадiй Петрович.

Антоша не чув. Вiн накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидiв на стiльцi поруч, кiстки на тарiлку, i всiм виднiлась тiльки його макушка з рiдким волоссям.

Софiї Петрiвнi неприємно було дивитись, як Жан їсть неохайно, лишаючи в вусах шматки бурякiв, i вона повернулась до сина:

- Антоша, тебе батько питає про сiно…

- Ах, вибачай… - пiдняв той засмалений вид i засюсюкав: - Замiсть дванадцяти возять тiльки десять возiв. Артем обернув щось два рази та й кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залiзнi граблi i треба фершала кликать, - бреше, звичайно… А Бондаришин ще зимою взяв грошi, а тепер крутить…

Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його бiлому лобi густо осiла роса, а очi посоловiли.

Вiн знав усе, що робиться на селi. Мав не менше десятка дiтей од сiльських дiвчат i не раз мiрявся силою з наймiцнiшими парубками, незважаючи на офiцерськi чини.

- Усi вони такi! - сердито зiтхнула Софiя Петрiвна i погладила таксу, що сидiла коло неї на крiслi, важко вип'явши свої рудi груди, мов в камiзельцi.

- Ви чiпляєтесь, дiти мої, - благодушно обiзвався Аркадiй Петрович, кiнчаючи борщ. - Мужик має так само свої потреби й турботи, як i ми, грiшнi…

Вiн був у чудеснiм настрої по сьогоднiшнiй сходцi.

- Безумовно, менi здається, що батько… Лiда знову прихильно нагнула головку мадонни i розтягла кисло свої широкi, блiдi уста.

Але Антошу се розгнiвило. Вiчно та Лiда! Її наспiвали лiберальнi студенти, як грамофонний кружок, а вона повторяє дурницi!..

- Мужик мужиком, що б там не казали… Ти його медом, а вiн…

Од ставний адмiрал ("броненосець", як вiн себе називав) почув небезпеку од такої розмови.

I поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав тарiлки од панiв i собак, вiн почав оповiдати другий свiй сон.

Вiн був нiби на концертi. Се була музика нових поколiнь, нечуванi комбiнацiї згукiв, щось таке, перед чим Бах, Гайдн i Бетховен - пiгмеї…

Антошi зробилось скучно. Вiн вже чув дядьковi сни i вважав кращим зайнятися своїм Нептуном.

Одрiзав скибочку хлiба i поклав на нiс.

- Тубо!

Нептун сидiв поважно i мружив невдоволено очi.

На хвилину зробилось тихо в столовiй.

- Пiль!..

Тiльки Лiда витягала довгу одкриту шию i прихильно схилялась в бiк дядька.

Але її Мiльтончик, обстрижений пудель в боа на шиї, як дама, i з голим задом, дряпнув її лапою по руцi, домагаючись їсти.

Вона обернулась до нього, поправила бант на собацi, такий же блакитний, як її сукня, i дала Мiльтону тартинку з маслом.

Хазяйка чекала, щоб подали печеню.

- Тепер дiйснiсть дивнiша за сни! - стиснула вона плечима i подивилась кудись на стелю. А Антоша i пiдхопив:

- Що правда, то правда. Таке дiється навкруги, що не знаєш, чим i скiнчиться. Вчора, кажуть, землi барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли з плугами на поле цiлим селом i прогнали баронових орачiв.

- Як! Вже забрали?

- Ф'ю-ю! - свиснув Антоша. - Нема вже в барона маєтку, та й сам утiк… Страх що дiється всюди, а тут ще ви, татку, з своїм лiбералiзмом.

- Ах, ах! - зiтхнула хазяйка дому.

- Ну, нам не доведеться тiкати, - засмiявся Аркадiй Петрович. - Нас не зачеплять. Правда, Мишко, нам нiчого з тобою не буде? Правда, собако? - Вiн лоскотав їй морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його палець у зуби i крутила обрубком хвоста. - Я своїх думок не маю потреби таїти… - Вiн вийняв палець i тримав на одшибi. - Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони. Ну, от. Я i кажу се оддавна…

- Аркадiй!.. Laissez donc… le domestique ecoute!..[1] Софiя Петрiвна з жаху заговорила басом. Однак се нiтрохи не помогло.

- Бо ти б, серце, вiчно панувати хотiла. Доволi. Попанувала - i годi. Треба ж i другим. Не бiйсь, всеї землi не одберуть, лишать трохи i нам… так, десятин з п'ять… Я на старiсть за баштанника буду. Надiну широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша возити у мiсто… Ха-ха!..

- Вiн ще жартує!

Софiя Петрiвна сердито обвела оком цiлу родину i чотирьох собак, що сидiли за столом, але спiвчував їй тiльки Антоша.

На знак протесту вiн налив собi чарку горiлки, вихилив зразу i, одкинувшись в крiслi, заклав руки в кишенi своїх офiцерських штанiв. Жан спокiйно жував печеню пiд захистом "мiноносця", Савка робив таку мiну, наче його в хатi не було, а Лiда розтягнула уста i перегнулась до батька.

- Я була певна, що-о…

Але Антоша не дав їй скiнчити:

- Жартувать добре в родинi, а нащо ж тато проповiдує се мужикам. Вони настроєнi так, що щохвилини чогось чекаєш…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Отверженные
Отверженные

Великий французский писатель Виктор Гюго — один из самых ярких представителей прогрессивно-романтической литературы XIX века. Вот уже более ста лет во всем мире зачитываются его блестящими романами, со сцен театров не сходят его драмы. В данном томе представлен один из лучших романов Гюго — «Отверженные». Это громадная эпопея, представляющая целую энциклопедию французской жизни начала XIX века. Сюжет романа чрезвычайно увлекателен, судьбы его героев удивительно связаны между собой неожиданными и таинственными узами. Его основная идея — это путь от зла к добру, моральное совершенствование как средство преобразования жизни.Перевод под редакцией Анатолия Корнелиевича Виноградова (1931).

Виктор Гюго , Вячеслав Александрович Егоров , Джордж Оливер Смит , Лаванда Риз , Марина Колесова , Оксана Сергеевна Головина

Классическая проза / Классическая проза ХIX века / Историческая литература / Образование и наука / Проза