Конотоп

— Ваша коронна милість, простіть мені темному моє зухвальство, я не маю жодних сумнівів, що звитяжний польський леґіон вщент розтрощить окупаційну московську 200-тисячну зграю, але що буде опісля Великої Перемоги? Адже сойму доведеться ратифікувати Гадяцький трактат, а це по-суті — колапс Речі Посполитої. Бо чого хочуть гетьман Ян Виговський і його канцлер Єжи Немирич, — утворення Великого Руського князівства на всіх етнічно українських землях, а це — від Перемишля до Конотопу, це ж Львів, Холм, Луцьк, — все туди ж, га, Ваша милість? А за тим вони, Виговський з Немиричем, трактують Річ Посполиту як конфедерацію трьох рівночинних суб’єктів: Польщі, Литви та й їхнього Великого князівства Руського з козацькою армією, леґітимним гетьманом, православієм як державною релігією, а на додачу — Київська та Чернігівська академії з українською мовою навчання. Та це ж не Гадяцька унія, це — новий Союзний договір!

— Заспокойся, твоя милість, — лагідно сказав авторові цих рядків поважний коронний обозний, наливаючи мені в келих венеційського скла справжнє рубінового кольору порто, — я бачу, що ти правдивий польський патріот, тому по секрету скажу тобі, Гадяцький трактат ще суттєво редагується і буде редагуватись стільки, скільки цього вимагатимуть інтереси Великої Польщі. Єдиної і неділимої!

— Від моря до моря, Ваша милість, я все втямив.

— А поки що вся Европа здригнеться від великого побоїща, що чекає на зайшливу москву. Але це треба бачити…

— Ех, Ваша милість, — не витерпів і перебив старшого за званням автор цих рядків, — але, забігаючи наперед, насмілююсь стверджувати, що це той випадок, коли зухвалість во благо, — шкода, що я, недостойний писака, не можу цього бачити, ото би я вже описав у лондонській газеті!

— Чому не можеш, твоя милість, — усміхнувся коронний обозний, — завтра вдосвіта чотири найкращі рицарі Речі Посполитої — пан Ян Борзобогатський, пан Міхал Господаровський, пан Цезаріус Зайонц та пан Єжи Малінка — відправляються під Конотоп з оперативними розпорядженнями, королівською грамотою та скарбом для війська регіментарія Висоцького, тож якщо твоя милість має бажання, то з Богом… Коня я твой милості дам.

Це — фортуна! Будь-який журналіст, який в усі часи писав польською мовою, міг лише мріяти про таку велику пригоду. Подорож через Україну в огні, через Україну XVІІ ст. у товаристві чотирьох найвідоміших леґендарних і майже міфічних рицарів-гусарів.

Пан Ян Борзобогатський — рицар римської доблесті, відомий навіть серед польського рицарства рідкісною хоробрістю, суворий, але водночас романтичний воїн. Взірець шляхтича.

Пан Міхал Господаровський — найкращий у світі фехтувальник на шаблях, маленького зросту, але духу високого.

Пан Цезаріус Зайонц — колосальної сили і великої вчености у латині рицар, високий і сором’язливий, відомий на всю Европу тим, що воює дворучним мечем свого предка — героя Грюнвальдської битви. Дуже набожний, перед тим, як відрубати голову черговому супостатові, блискавично проказує впівголоса Pater noster.

Пан Єжи Малінка — леґенда корчмів і шинків, може випити і з’їсти до безкінечности, що й не дивно з огляду на його черево, схоже на невелику клуню зубожілого шляхтича-однодвірця, має дуже розмиту границю між правдою і вимислом у частині його оповідей, яка стосується подвигів, власне, пана Малінки.

Пригод у цій нелегкій подорожі з Варшави в Конотоп з нашим невеликим, але вельми потужним загоном, сталось чимало, всіх не переповісти. Але про одну не можу не розповісти. З аґентурних донесень, які нам люб’язно надали офіцери генерального штабу збройних сил Речі Посполитої, ми знали, що Київ тимчасово перебуває в руках московських окупантів під орудою воєводи Шереметьєва та стольника Барятинського, тому змушені були обійти це древнє місто манівцями.

… Сутеніло. Ми під’їжджали до невеликого липового гаю, за яким уже невимовною свіжістю давав про себе знати Дніпро. Велика сарматська ріка.

— Не завадило би перепочити та й підкріпити тіла свої, — весело сказав пан Малінка, — про дух не буду, — він хитро глипнув на пана Цезаріуса, — дух же бо кріпкий, але тіло…

— Поки стемніє, треба перебиратись на лівий бік, там і відпочинемо, — владно сказав пан Борзобогатський.

— Sіne іra et studіo, — погодився з ним пан Цезаріус.

Ми з паном Господаровським теж, але мовчки, погодилися з нашим командиром. В’їхали в липовий гай. Це був не дикий ліс, а добре доглянутий парк, дбайливо насаджений українськими бджолярами для того, аби бджоли мали де брати ні з чим не зрівнянний липовий нектар. Запах був, як у нашому католицькому раю.

— Ad paradіs, — побожно мовив пан Цезаріус.

Ми всі благоговійно мовчали.

— Дивіться, братове, — раптом тривожним шепотом прошипів гостроокий малий рицар Господаровський. — Якісь люди в глибині гаю.

— То не люди, то мародери, — сказав категоричний пан Борзобогатський, — вони обдирають липи.