Королева Марго

— Ну, от що це за людина. „А ви, — відповідає, — якщо мене одурите, то стережіться теж, бо хоч ви й принцеса...“ І, кажучи це, погрозився на мене не тільки очима, а й пальцем, сухим та гострим, з нігтем, як вістря списа, та ще й підніс палець мені до носа. В цю хвилину, бідолашна моя королево, — запевняю тебе, у нього бур такий вираз обличчя, що я затремтіла, а ти ж знаєш, що я не з полохливих.

— Грозити тобі, Генрієтта! Він посмів?

— Ет, чорт візьми! Аджеж і я йому грозила! Кінець-кінцем, він має рацію. Отже, сама бачиш, він відданий тільки до певної точки, чи, краще сказати, до дуже непевної точки.

— Побачимо, — замислено сказала Маргарита, — я поговорю з Ла Молем. У тебе нема більше нічого мені розповісти?

— Є. Дуже цікава річ, заради якої я й прибула. Та що ти хочеш? Ти почала говорити про речі ще цікавіші! Я одержала звістки.

— З Рима?

— Так, кур’єр від мужа.

— Польські справи?

— Йдуть якнайкраще, і ти, мабуть, за кілька днів позбудешся свого брата герцога д’Анжу.

— Папа ухвалив обрання?

— Так, люба.

— Іти не сказала мені! — скрикнула Маргарита. — Ну, швидше, швидше подробиці!

— Слово честі, не знаю нічого, крім того, що кажу. А втім, почекай, я дам тобі зараз листа пана де Невера. Стривай, ось він. Ах, ні, ні, це Аннібалові вірші, — прежахливі, бідна моя Маргарита, — інших він не складає. Ага, ось де він. Ні, і це не він: це моя записка, я принесла, щоб ти передала її через Ла Моля. Ага, нарешті, ось він, той лист.

І пані де Невер подала листа королеві.

Маргарита швидко розгорнула й перебігла його очима, але в ньому й справді не було нічого, крім того, про що вона довідалась уже з уст подруги.

— Як же ти одержала цього листа? — спитала королева.

— Через кур’єра, що мав наказ заїхати в готель де Гіза раніше, ніж у Лувр, і віддати мені листа раніше, ніж королю. Я знала, з якою нетерплячкою дожидалась моя королева цих звісток, і написала пану де Неверу, щоб він зробив так. І, ти бачиш, він зробив. Це не такий монстр, як Коконна. Тепер на весь Париж тільки король, ти та я знаємо цю новину, принаймні, коли чоловік, що їхав слідом за нашим кур’єром...

— Який чоловік?

— От жахливі обов’язки! Уяви собі, цей вісник прибув натомлений, змучений, увесь в поросі. Він мчав сім діб, день і ніч, не зупиняючись ні на хвилину.

— А той чоловік, що ти казала?

— Почекай. А за ним увесь час їхав якийсь чоловік з похмурим обличчям, зупинявся там, де й він, і промчав цих чотири сотні льє так само швидко, як і він, і увесь час бідолашний кур’єр чекав пістолетної кулі собі в потилицю. Обоє прибули до Сен-Марсельської застави в той самий час, обоє промчали галопом вулицю Муффтар, обоє проїхали Старе Місто. Але наш кур’єр, переїхавши міст Сен-Мішель, звернув праворуч, а той повернув ліворуч через майдан дю Шатле і, як стріла з арбалета, помчав набережною в напрямі до Лувра.

— Дякую, люба Генрієтта, дякую, — скрикнула Маргарита. — Правда твоя, вісті дуже цікаві. Але до кого той другий кур’єр? Довідаюсь. Тепер залиш мене. Сьогодні ввечері, на вулиці Тізон, — так? А завтра полювання. Вибери коня з норовом, щоб він тебе поніс, і ми зостанемось самі. Сьогодні ввечері я скажу тобі, про що треба буде дізнатися від твого Коконна.

— Ти не забудеш про мого листа? — сказала, сміючись, герцогиня де Невер.

— Ні, ні, не турбуйся, він дістане його вчасно.

Пані де Невер вийшла, а Маргарита зараз же послала по Генріха, і коли той прийшов, показала йому листа від герцога де Невера.

— Ого! — сказав він.

Потім Маргарита розповіла йому про другого кур’єра.

— Справді, — сказав Генріх, — я бачив, як він в’їздив у Лувр.

— Може, він до королеви-матері?

— Ні, я цього певен, бо стежив про всяк випадок у коридорі і не бачив, щоб до неї хтось проходив.

— Ну, — сказала Маргарита, дивлячись на чоловіка, — значить до...

— До брата вашого д’Алансона, — так? — сказав Генріх.

— Так. Але як про це довідатись?

— Чи не можна було б, — недбало сказав Генріх, — послати по когось із тих двох дворян і дізнатись через нього...

— Ваша правда, сір! — сказала Маргарита, зрадівши пропозиції мужа. — Я зараз пошлю по Ла Моля... Жільйона! Жільйона!

З’явилась Жільйона.

— Мені треба зараз же говорити з паном Ла Молем, — сказала їй королева. — Постарайтесь розшукати і привести його.

Жільйона пішла. Генріх сів за стіл, де лежала якась німецька книга з гравюрами Альберта Дюрера[80], і почав розглядать її так уважно, що не чув, здавалось, як прийшов Ла Моль, і не підвів навіть голови.

А молодий чоловік, побачивши короля у Маргарити, зупинився на порозі кімнати, онімівши від несподіванки і збліднувши від занепокоєння.

Маргарита підійшла до нього.

— Пане де Ла Моль, — звернулась до нього, — можете ви сказати мені, хто сьогодні вартує у герцога д’Алансона?

— Коконна, пані, — сказав Ла Моль.

— Постарайтесь довідатись у нього, чи заводив він до свого пана якогось чоловіка, усього в поросі, ніби він проробив далеку путь.

— Ах, пані, боюсь, що не скаже. Вже кілька днів він став дуже неговіркий.

— Правда? Але якщо ви дасте йому цю записочку, гадаю, дещо дізнаєтесь на подяку за неї.

— Від герцогині!.. О, з цією запискою спробую.