Королева Марго

— Додайте, — сказала Маргарита, стишивши голос, — що ця записка буде йому за перепустку на сьогоднішній вечір до відомого вам дому.

— А що буде за перепустку мені? — тихенько спитав Ла Моль.

— Ви скажете своє ім’я, цього досить.

— Давайте, пані, давайте, — сказав Ла Моль, тремтячи від кохання, — відповідаю вам за успіх.

І вийшов.

— Завтра ми знатимемо, чи поінформований герцог д’Алансон про польські справи, — спокійно сказала Маргарита, повернувшись до чоловіка.

— Цей пан де Ла Моль справді дуже милий і послужливий чоловік, — сказав беарнець з властивою тільки йому усмішкою, — і... присягаюсь месою, я подбаю про нього!

XXIX. Від’їзд

Другого дня, коли зза паризьких горбків зійшло прекрасне сонце, червоне, але без проміння, як це звичайно буває в погожі зимові дні, на луврському подвір’ї вже дві години усе було в русі.

Чудовий арабський кінь, нервовий і стрункий, на тонких, як в оленя, ногах, на яких сіткою перепліталися вени, бив копитом, піднімав вуха і фиркав, дожидаючись у дворі Карла IX; але він був не такий нетерплячий, як його пан, затриманий Катериною в проході, щоб поговорити з ним, як вона казала, про важливі справи.

Вони стояли в скляній галереї. Катерина, холодна, бліда і безстрасна, як завжди, Карл IX, тремтячи, кусаючи нігті і похльоскуючи хлистом своїх улюблених собак, вдягнутих у кольчуги, щоб кабанячі ікли не могли їх уразити і щоб самі вони мали змогу безкарно нападати на страшну тварину. На грудях у них були невеличкі щитки з французькими гербами, майже так само, як на грудях у пажів, що не раз заздрили привілеям цих щасливих улюбленців.

— Зверніть увагу, Карл, — казала Катерина, — крім вас та мене ніхто не знає, що незабаром прибудуть поляки, а король Наварський поводиться так, ніби це йому відомо. Не зважаючи на зречення протестантства, — я ніколи в це зречення не вірила, — він підтримує зносини з гугенотами. Помітили ви, як часто почав він виходити останнім часом? Він має гроші, а їх у нього ніколи не було; купує коней, зброю, а в дощові дні з ранку до вечора вправляється у фехтуванні.

— А, господи, мамо, — сказав Карл IX з нетерплячістю, — що ви думаєте, він має намір убити мене або мого брата герцога д’Анжу? Коли так, то йому треба ще чимало повчитись, бо вчора я налічив йому на камзолі моєю рапірою одинадцять петличок, а їх там тільки шість. А мій брат д’Анжу, ви знаєте, поціляє ще краще від мене або так само добре, — так, принаймні, кажуть.

— Слухайте, Карл, — відповіла Катерина, — не ставтесь легковажно до того, що говорить вам мати. Посли незабаром приїдуть — тоді самі побачите. Коли вони будуть в Парижі, Генріх зробить усе, що зможе, щоб звернути на себе їх увагу. Він улесливий, облудний; не кажу вже про те, що його жінка, яка, не знаю чому, допомагає йому, почне базікати з ними, говорити і по-латинському, і по-грецькому, і по-угорському, і я не знаю по-якому. О, кажу вам, Карл, — а ви ж знаєте, що я ніколи не помиляюсь, — кажу вам, що тут діло не просте.

В цю хвилину почав бити годинник, і Карл перестав слухати матір, а почав дослухатися до годинника.

— Згинь життя моє! Сім годин! — скрикнув він. — Година, щоб доїхати, — буде вісім; година, щоб зібратись на збірному пункті і вигнати звіра, — ми не зможемо почати полювання раніше, як о дев’ятій годині! Їй-богу, мамо, ви примушуєте мене гаяти надто багато часу. Геть, Ріскту!.. Згинь життя моє! Та геть же, поганець!

І жорстокий удар хлистом по спині змусив заскавчати від болю бідолашну тварину, здивовану тим, що у відповідь на ласки вона дістала хльосту.

— Карл, — знов почала Катерина, — вислухайте мене, богом заклинаю, і не покидайте напризволяще власну долю і долю Франції. Ви тільки й знаєте: полювання, полювання, полювання... Ви матимете час на полювання після того, як виконаєте обов’язки короля.

— Ну, ну, мамо! — сказав Карл, аж блідий він нетерплячки. — Порозуміймося швидше, бо я аж киплю. Їй-богу, бувають дні, коли я вас не розумію.

І він зупинився, ляскаючи ручкою хлиста по чоботу. Катерина подумала, що настала слушна хвилина і що її треба не пропустити.

— Сину, — сказала вона, — ми маємо доказ, що де Муї вернувся в Париж. Його бачив пан де Морвель, якого ви добре знаєте. І ні для чого іншого, як для короля Наварського. Цього досить, гадаю, щоб мати на нього підозру більше, ніж будь-коли.

— Ну, от, знов про бідолашного Анріо! Ви хочете примусити мене вбити його, — так?

— О, ні!

— Послати у вигнання? Ну, як же ви не розумієте, що у вигнанні він нам значно небезпечніший, ніж тут, у нас перед очима, в Луврі, де він нічого не може зробити, про що ми зараз же не довідалися б!

— Я не хочу посилати його й у вигнання.

— То чого ж ви хочете? Кажіть швидше!

— Я хочу, щоб його держали в безпечному місці, поки тут будуть поляки, — в Бастилії, наприклад.

— Ну, це вже ні! — скрикнув Карл IX. — Сьогодні ми полюємо на кабана, Анріо один з найкращих моїх мисливців. Без нього полювання пропаде. Чорт візьми, мамо! Ви тільки й думаєте, щоб суперечити мені!