Королева Марго

Маргарита саме приймала пані де Сов. Прекрасна баронеса вперше вийшла після своєї удаваної хвороби. Вона знала, що королева висловила чоловікові занепокоєння з приводу її нездоров’я, яке протягом майже тижня було предметом балачок при дворі, і з’явилась подякувати їй.

Маргарита привітала її з видужанням і з тим, що вона так щасливо позбулась несподіваного припадку цієї дивовижної хвороби, всю серйозність якої вона, як принцеса французька, не могла не оцінити.

— Ви поїдете, сподіваюсь, на велике полювання, яке раз уже було відкладене? — спитала Маргарита. — Воно має відбутися неодмінно завтра. Погода, як для зими, чудова. Сонце огріло землю, і всі наші мисливці кажуть, що день має бути найсприятливіший.

— Не знаю, пані, — сказала баронеса, — чи почуватиму себе досить здорово.

— Що там, — перехопила Маргарита ви спроможетесь. А я, як жінка войовничих нахилів, віддала королю в розпорядження беарнського коника, і він повезе вас якнайкраще. Вам про це не казали ще?

— Так, пані, але я не знала, що той коник сподобився честі бути призначеним для вашої величності. Коли б я знала, я не прийняла б його.

— З гордощів, баронесо?

— Ні, пані, навпаки, з смирення.

— То ви поїдете?

— Ваша величність робите мені велику честь. Поїду, бо ви наказуєте.

В цю хвилину доповіли про герцогиню де Невер. Почувши про неї, Маргарита не могла втриматись від радісного руху, і баронеса, зрозумівши, що двом жінкам є про що поговорити на самоті, встала, щоб вийти.

— Отже, до завтра, — сказала Маргарита.

— До завтра, пані.

— До речі! Ви знаєте, баронесо, — сказала Маргарита, відпускаючи її рухом руки, — що при людях я вас ненавиджу, бо я страшенно ревнива.

— А віч-на-віч?

— О, віч-на-віч не тільки прощаю, а ще й вдячна вам.

— То ваша величність дозволите...

Маргарита подала їй руку, баронеса шанобливо поцілувала її, зробила глибокий реверанс і вийшла.

Тим часом як пані де Сов підіймалась по сходах, підстрибуючи, як козеня, що зірвалося з прив’язі, пані де Невер і королева обмінювались церемонними вітаннями, щоб дати час дворянам, які супроводили пані де Невер до самих покоїв королеви, вийти.

— Жільйона, — крикнула королева, коли за останнім із них зачинились двері. — Жільйона, подбай, щоб ніхто не перешкодив нам.

— Так, — сказала герцогиня, — бо ми маємо розмовляти про справи дуже серйозні.

І, взявши стільця, без церемоній сіла, певна, що ніхто не потурбує її інтимності з королевою Наварською.

— Ну, — сказала з усмішкою Маргарита, — що поробляє наш великий чоловіковбивець?

— Люба моя королево, — сказала герцогиня, — це якась міфологічна істота. Дотепність його незрівнянна і невичерпна. Він пускає дотепи, від яких святий у труні помре з реготу. А втім, він найзапекліший язичник, якого будь-коли було зашито в шкіру католика. Я без ума від нього! А що ти робиш із своїм Аполлоном?

— Шкода! — сказала Маргарита, зітхнувши.

— Цей вигук жахає мене, люба королево. Що ж він, цей милий Ла Моль, надто поштивий чи надто сентиментальний? Це було б, мушу признатись, цілковитою протилежністю моєму приятелеві Коконна.

— Ні, у нього бувають хвилини піднесення, — сказала Маргарита, — і вигук цей стосується лише мене.

— Що ж він означає?

— Означає, люба герцогиня, що я боюся, чи не кохаю його справді.

— Правда?

— Слово честі.

— О, тим краще! От тоді заживемо! — скрикнула Генрієтта. — Кохати трошки — це моя мрія, кохати багато — твоя. Це ж так солодко, моя люба, вчена королево, знайти спочинок розуму в почуттях серця, — так? — і після марення зустріти усмішку. Ах, Маргарита, я передчуваю, що ми добре проживемо рік.

— Ти гадаєш? — сказала королева. — А мені, навпаки, не знаю чому, все видається в чорному кольорі. Політика страшенно захоплює мене. До речі, довідайся, чи твій Аннібал справді такий відданий моєму братові, як показує. Дізнайся, це дуже важливо.

— Щоб він був відданий комусь або чомусь! Зразу видно, що ти не знаєш його, як я знаю. Якщо він і відданий чому, то хіба своєму честолюбству, та й годі. Коли брат твій — людина, що може обіцяти йому багато, — він буде відданий твоєму братові. Але хай брат твій, хоч він і принц французький, остерігається не виконати свої обіцянки, бо тоді, слово честі, лихо йому!

— Правда?

— Кажу тобі. Справді, Маргарита, бувають хвилини, коли цей тигр, якого я приборкала, лякає мене саму. Цими днями я сказала йому: бережіться, Аннібал, не одуріть мене, бо коли ви мене одурите... Я сказала йому це, вп’явшись у нього своїми зеленими очима, про які сказав Ронсар:

Очі в пані де Невер,
Як в пантер,
Спід повік її злотистих
Сяють в іскрах пломенистих,
Ніби блискавки з небес,
Що Зевес
Кида в хмарах громовистих.

— Ну?

— Ну, я гадала, що він зараз відповість мені: „Щоб я вас одурив! Я? Ніколи в світі!“ — і таке інше, і таке інше... А знаєш, що він мені відповів?

— Ні.