Королева Марго

— Анріо, — сказав Карл, — не знаю, чого ти бажаєш, не знаю, яка твоя мета; але якщо бажання твої не справдяться, якщо ти не доб’єшся мети, що її ставиш собі, — я буду дуже здивований.

— Отже, я можу сподіватися на суворість короля?

— Так...

— То я почуваю себе спокійнішим... Тепер, що звелите, ваша величність?

— Іди до себе, Анріо. Я зовсім хворий. Піду подивлюсь на своїх собак і ляжу в постіль.

— Сір, — сказав Генріх, — треба покликати лікаря: ваша сьогоднішня недуга, можливо, тяжча, ніж ви думаєте.

— Я послав по метра Амбруаза Паре, Анріо.

— То я піду спокійніший.

— Присягаюсь душею, — сказав король, — думаю, що з усієї нашої сім’ї один тільки ти справді любиш мене.

— Ви справді такої думки, сір?

— Слово дворянина!

— Ну, то передайте мене панові де Нансею, як людину, якій гнів ваш дозволить жити не більше місяця: цим ви дасте мені любити вас довше.

— Пане де Нансей! — гукнув Карл.

Капітан гвардії увійшов.

— Передаю вам до рук найбільшого злочинця в королівстві, — сказав король, — ви відповідаєте мені за нього головою.

І Генріх, зробивши пригнічену міну, вийшов за паном де Нансеєм.

XXІI. Актеон

Залишившись сам, Карл був дуже здивований, що до нього не приходить ніхто з двох його вірних друзів; цими двома вірними друзями були його мамка Мадлена і хорт Актеон.

— Мамка пішла виспівувати свої псалми десь у знайомих гугенотів, — подумав він, — а Актеон сердиться на мене, що я побив його вранці хлистом.

Карл узяв свічку і пішов до мамки. Мамки, справді, не було вдома. Одні двері з приміщення Мадлени виходили, як пам’ятає читач, до збройового кабінету. Він підійшов до цих дверей.

Але поки він дійшов, його схопив той припадок болю, які були вже раніше і які з’являлись, здавалось, несподівано. Король відчував такі муки, ніби йому розривали нутрощі розпеченим залізом. Його пекла невгасима спрага; він побачив на столі чашку з молоком, випив її за одним духом і відчув себе трохи краще.

Тоді він знов узяв свічку, яку поставив на столі, і увійшов до кабінету.

На великий його подив, Актеон не вийшов назустріч йому. Чи не замкнули його? Але в такому разі він чув би, що пан його вернувся з полювання, і завив би.

Карл покликав, свиснув; Актеон не з’явився.

Він ступив чотири кроки вперед і, коли світло від свічки дійшло до кутка кабінету, побачив у кутку якусь масу, що нерухомо простяглася на кахляній підлозі.

— Гола, Актеон! Гола! — сказав Карл.

І свиснув знову.

Собака не ворухнувся.

Карл підбіг і доторкнувся до нього; бідолашна тварина була задубла й холодна. З його рота, скорченого болем, витекло кілька краплин жовчі, змішаної з пінявою, кривавою слиною. Собака знайшов у кабінеті берет свого пана і здох, поклавши голову на цю річ, що нагадувала йому його друга.

Побачивши це, Карл забув власні муки; до нього вернулась уся його енергія, гнів закипів у жилах; він хотів крикнути. Але королі скуті своєю величністю і не вільні піддаватись першому враженню, яке кожна людина звертає на користь своєї пристрасті або своєї оборони. Карл розміркував, що тут може бути зрада, і замовк.

Він став на коліна і оглянув труп оком експерта. Очі були склисті, язик червоний і весь в прищах. Це була чудна хвороба, і Карл затремтів.

Король надів свої рукавиці, які був зняв і заткнув за пояс, підняв посинілу губу собаки, щоб оглянути зуби, і помітив між зубами кілька білястих шматочків, що прилипли до кінчиків гострих іклів.

Він витяг ці шматочки і побачив, що це був папір.

Біля паперу припухлість була більша, ясна понапухали, і шкіра була роз’їдена ніби сірчаною кислотою.

Карл уважно розглянувся навколо. На килимі лежало два чи три клаптики паперу, схожого на той, що його він упізнав у собаки в роті. На одному з цих клаптів, більшому від інших, уціліли сліди гравюри на дереві.

Волосся наїжилось на голові в Карла, він пізнав уривок з малюнка, що зображав сеньйора на полюванні з соколом, і що його Актеон вирвав з мисливської книги.

— А, — сказав він, бліднучи, — книга була отруєна.

Потім, раптом пригадавши все, скрикнув:

— Тисяча чортів! Я торкався до кожної сторінки пальцем і від кожної сторінки переносив палець до рота, щоб послинити. Ці знепритомлення, ці болі, ці рвоти... Я загинув!

Карл з хвилину лишався нерухомий під тягарем цієї жахливої думки. Потім, підвівшись з глухим ревом, кинувся до дверей свого кабінету.

— Метра Рене! — крикнув він. — Метра Рене, флорентійця! Хай біжать на міст Сен-Мішель і приведуть мені його; через десять хвилин він мусить бути тут. Хай хтось із вас сяде на коня, візьме підручного коня, щоб вернутись швидше. Якщо прийде метр Паре, скажіть, почекати.

Гвардієць бігцем кинувся виконувати наказ.

— О, — бурмотів Карл, — хоч би довелося весь світ віддати на муки, я довідаюсь, хто дав цю книгу Анріо.

І, з потом на лобі, зчепивши руки, уривчасто дихаючи, Карл завмер, затопивши очі в труп свого собаки.

Через десять хвилин флорентієць несміливо і не без занепокоєння постукав у двері до короля. Є совісті, для яких небо ніколи не буває чисте.

— Увійдіть! — сказав Карл. Парфумер увійшов. Карл підійшов до нього з владним виглядом і стиснутими устами.