Королева Марго

Карл відкинув голову назад; страшенна важкість в голові ледве давала йому зв’язати свої думки, якийсь кривавий туман клубочився в нього перед очима; в роті у нього було сухо, він випив уже цілий графин води і не затамував спраги.

Тим часом як він лежав у такому сонливому стані, двері відчинились і з’явився Генріх; пан де Нансей ішов за ним ззаду, але зупинився в передпокої.

Король Наварський почекав, поки двері зачинились за ним.

Тоді підійшов.

— Сір, — сказав він, — ви звеліли покликати мене, я тут.

Король здригнувся від його голосу і машинально зробив рух, щоб простягти йому руку.

— Сір, — сказав Генріх, не підіймаючи своєї руки, — ваша величність забуваєте, що я вже не брат ваш, а в’язень.

— Ага, це правда! — сказав Карл. — Дякую, що ви нагадали. Більш того, мені пригадується, що ви обіцяли по щирості відповідати мені, коли ми будемо сам-на-сам.

— Я готовий виконати обіцянку. Питайте, сір.

Король налив холодної води на долоню і поклав руку на лоба.

— Що правда в обвинуваченнях герцога д’Алансона? Відповідайте, Генріх.

— Тільки половина: тікати мав пан д’Алансон, я ж мав тільки їхати з ним у товаристві.

— Чому ви мали їхати з ним? — спитав Карл. — Ви незадоволені з мене, Генріх?

— Ні, сір, навпаки; я можу тільки хвалитись ставленням вашої величності до мене, і бог, що читає в серцях, бачить в моєму серці, яке глибоке почуття ношу я в ньому до брата мого і короля.

— Мені здається неприродним, — сказав Карл, — тікати від людей, яких ми любимо і які нас люблять!

— Отже, — сказав Генріх, — я й тікав не від тих, хто любить мене, я тікав від тих, хто мене ненавидить.

Дозвольте мені, ваша величність, говорити цілком відверто?

— Говоріть, пане.

— Ті, що ненавидять мене тут, — пан д’Алансон і королева-мати.

— Пан д’Алансон — не заперечую, — відповів Карл, — але королева-мати така ласкава до вас...

— Саме через те я й не довіряю їй. І добре, що не довіряю.

— Їй?

— Їй або тим, що навколо неї. Ви знаєте, сір, що нещастя королів не в тому, що їм не добре догоджають, а в тому, що їм догоджають надто добре.

— З’ясуйте ваші слова: ви дали обіцянку все сказати мені.

— І ваша величність бачите, що я виконую її.

— Кажіть далі.

— Ваша величність любите мене, ви мені так сказали?

— Тобто я любив вас до вашої зради, Анріо.

— Припустіть, що ви й досі любите мене, сір.

— Хай так!

— Якщо ви любите мене, ви повинні хотіти, щоб я був живий, — так?

— Я був би в розпачі, коли б з тобою сталося якесь нещастя.

— Ну, то ваша величність два рази ледве уникли розпачу.

— Як то?

— Так, бо двічі тільки провидіння врятувало мені життя. Правда, удруге провидіння з’явилося в образі вашої величності.

— А вперше в чиєму образі?

— В образі людини, яка була б дуже здивована коли почула, що її прирівнюють до провидіння, — в образі Рене. Так, сір, ви врятували мене від заліза. Карл насупив брови, бо пригадав ніч, коли водив Анріо на вулицю Барр.

— А Рене? — сказав він.

— Рене — від отрути.

— Чорт! Тобі щастить, Анріо! — сказав король, силкуючись усміхнутись, але гострий біль перетворив усмішку на нервову судорогу. — Це не його справа.

— Два чуда врятували мене, сір. Одно чудо — каяття в серці флорентійця, друге чудо — добрість вашого серця. Що ж! Признаюсь вашій величності, я побоявся, щоб небо не перестало творити чудеса, і хотів тікати, пам’ятаючи правило: „бережливого і бог береже“.

— Чому ти не сказав мені цього раніше, Генріх?

— Коли б я сказав вам це вчора, я був би донощик.

— А говорячи сьогодні?

— Сьогодні інша річ, я обвинувачений і захищаюсь.

— А ти певен щодо першого замаху, Анріо?

— Так само, як і щодо другого.

— Тебе хотіли отруїти?

— Хотіли.

— Чим?

— Опіатом.

— А як же труять опіатом?

— Ну, сір, про це спитайте в Рене. Труять же рукавичками...

Карл насупив брови, потім обличчя його потроху прояснилось.

— Так, так, — сказав він, ніби говорячи сам з собою, — для всього живого природно уникати смерті. Чому б розумові не робити того, що робить інстинкт?

— Ну, сір, — сказав Генріх, — ваша величність задоволені з моєї щирості і гадаєте, що я все сказав вам?

— Так, Анріо, так, і ти хороший хлопчина. І ти гадаєш, що ті, хто чинить замахи на твоє життя, не покинуть свого, і що будуть нові замахи?

— Сір, щовечора я дивуюсь, як я ще живий.

— Вони хочуть убити тебе через те, що знають мою приязнь до тебе, Анріо. Але не турбуйся, за їхні лихі вчинки вони дістануть кару. А поки що ти вільний.

— Вільний залишити Париж, сір? — спитав Генріх.

— Ні. Ти ж добре знаєш, що я не можу обійтися без тебе. Ех, тисяча чортів! Треба ж мені мати когось, хто любить мене.

— Тоді, сір, якщо ваша величність хочете залишити мене при собі, звольте вчинити мені одну ласку...

— Яку?

— Залишити мене не як друга, а як в’язня.

— Як то, в’язня?

— А так. Хіба ваша величність не бачите, що мене губить ваша приязнь?

— І тобі більш до вподоби моя ненависть?

— Удавана ненависть, сір. Ця ненависть урятує мене: коли думатимуть, що я в немилості, менше хотітимуть бачити мене мертвим.