Королева Марго

— Візьміть, пане регент, — сказав Карл королю Наварському, — цей пергамент, що надає вам, до повороту короля польського, командування арміями, ключі від державної скарбниці, права й владу короля.

Катерина жерла Генріха очима, Франсуа був такий схвильований, що ледве міг держатись на ногах, але і його безсилість і твердість Катерини не надали Генріхові певності, а, навпаки, показали йому, що він стоїть перед загрозою небезпеки.

Проте, Генріх зробив страшне зусилля і, перемагаючи всі свої побоювання, узяв сувій з рук короля і потім, випроставшись на весь зріст, подивився на Катерину і Франсуа поглядом, що мав сказати:

— Стережіться, я ваш володар.

Катерина зрозуміла цей погляд.

— Ні, ні, ніколи, — сказала вона, — ніколи рід мій не схилить голови перед іноземним родом, ніколи Бурбон не буде королем Франції, аж поки зостанеться хоч один Валуа.

— Мамо, мамо, — скрикнув Карл IX, підводячись на постелі з закривавленими простирадлами, страшніший, ніж будь-коли, — стережіться, я ще король: не довго, я це знаю, але не багато часу треба й на те, щоб дати наказ, не багато часу треба, щоб покарати убивців та отруйників.

— Ну, що ж, дайте наказ, якщо посмієте. А я піду дам свої. Ходім, Франсуа, ходім.

І поквапно вийшла, тягнучи за собою герцога д’Алансона.

— Нансей, — крикнув Карл. — Нансей, сюди, сюди! Я наказую, я так бажаю, Нансей, арештуйте матір, арештуйте брата, арештуйте...

Карл захлинувся кров’ю, що перервала його слова в ту хвилину, коли капітан гвардії відчинив двері, і король, задихаючись, скотився на постіль.

Нансей почув тільки своє ім’я; накази, вимовлені після того не таким виразним голосом, загубились в просторі.

— Стережіть двері, — сказав Генріх, — і не дозволяйте нікому входити.

Нансей уклонився і вийшов.

Генріх перевів погляд на це бездушне тіло, яке можна було б прийняти за труп, коли б легке зітхання не хвилювало піняву бахрому навколо його уст.

Він довго дивився, потім сказав, звертаючись сам до себе:

— От вирішальна хвилина, — сказав він, — чи бути королем, чи жити?

В ту саму хвилину завіса алькова піднялася, бліде обличчя з’явилося зза неї, і серед мертвої тиші, що панувала в королівській опочивальні, почувся голос:

— Живіть, — мовив голос.

— Рене! — скрикнув Генріх.

— Так, сір.

— Отже твоє пророкування було неправдиве: я не буду королем? — скрикнув Генріх.

— Будете, сір, але ще не настав час.

— З чого ти знаєш? Скажи, я хочу знати, чи вірити тобі.

— Слухайте.

— Слухаю.

— Нахиліться.

Генріх нахилився над тілом Карла. Рене нагнувся з свого боку. Їх розділяла сама лише ширина ліжка, і відстань між ними стала ще менша, коли вони нахилились. Між ними лежало безмовне й нерухоме тіло вмираючого короля.

— Слухайте, — сказав Рене, — мене сховала тут королева-мати, щоб погубити вас, але я волію служити вам, бо вірю в ваш гороскоп; служачи вам, я знаходжу в тому, що роблю, користь і для тіла і для душі моє!.

— Це теж звеліла тобі сказати мені королева-мати? — спитав Генріх, повний підозри й турботи.

— Ні, — сказав Рене. — Але вислухайте таємницю.

І він нахилився ще більше. Генріх зробив те саме, так що голови їх майже стикались.

Ця розмова двох людей, що схилились над тілом вмираючого короля, мала в собі щось таке похмуре, що волосся на голові в забобонного флорентійця стало диба і холодний піт виступив на обличчі Генріха.

— Вислухайте, — провадив Рене, — вислухайте таємницю, яку знаю лише я один і яку я відкрию вам, якщо ви дасте мені присягу над цим вмираючим простити мені смерть вашої матері.

— Я це обіцяв уже вам, — сказав Генріх, обличчя якого спохмурніло.

— Обіцяли, та не заприсяглися, — сказав Рене, роблячи рух назад.

— Присягаюся в тому, — сказав Генріх, простягаючи праву руку над тілом короля.

— От що, сір, — сказав хапливо флорентієць, — король польський прибуває!

— Ні, — сказав Генріх, — король Карл перейняв кур’єра.

— Король Карл перейняв тільки одного по дорозі до Шато-Тьєррі; але королева-мати, передбачаючи це, послала трьох кур’єрів трьома дорогами.

— О, лихо мені! — сказав Генріх.

— Сьогодні вранці з Варшави прибув гонець. Король виїхав слідом за ним, і ніхто не перешкодив йому, бо у Варшаві ще не знали про недугу короля. Гонець випередив Генріха д’Анжу лише на кілька годин.

— О, коли б у мене був тиждень! — сказав Генріх.

— Так, але у вас лишається тільки вісім годин. Чули ви брязкіт наготовлюваної зброї?

— Так.

— Цю зброю готують проти вас. Вони прийдуть вбити вас тут, в королівській опочивальні.

— Король не вмер ще.

Рене пильно подивився на Карла.

— Через десять хвилин його не стане. Вам залишається жити десять хвилин, може й менше.

— То що робити?

— Тікати, не гаючи й хвилини, не тратячи й секунди.

— Але яким ходом? Якщо вони чекають в передпокої, вони вб’ють мене, коли я виходитиму.

— Слухайте: я всім ризикую для вас, не забудьте.

— Будь певен.

— Ідіть за мною потайним ходом, я виведу вас до потайних дверей. Потім, щоб дати вам час, я піду до вашої тещі й скажу, що ви виходите. Подумають, що ви самі знайшли потайний хід і скористалися ним, щоб втекти. Ідіть же, йдіть.

Генріх нахилився над Карлом і поцілував його в чоло.