Королева Марго

— Прощай, брате мій, — сказав він, — я не забуду ніколи, що останнім бажанням твоїм було бачити мене наслідником. Я не забуду, що останньою твоєю волею було зробити мене королем. Умри в мирі. В ім’я наших братів прощаю тобі пролиту кров.

— Швидше! Швидше! — сказав Рене. — Він приходить до свідомості, тікайте, поки він не розплющив очей, тікайте.

— Мамко, — прошепотів Карл, — мамко!

Генріх ухопив у головах Карла шпагу, непотрібну віднині вмираючому, сховав пергамент, що давав йому регентство, поцілував в останній раз Карла в чоло, обійшов ліжко кругом і скочив у потайний хід, що зачинився за ним ззаду.

— Мамко! — крикнув король дужчим голосом. — Мамко!

Добра жінка прибігла.

— Що тобі, мій Шарло? — спитала вона.

— Мамко, — сказав король з розплющеними повіками й розширеними в страшній нерухомості смерті очима, — певне, щось трапилось, поки я спав: я бачу ясний світ, бачу господа-бога нашого; я бачу господа Ісуса, бачу благословенну діву Марію. Вони молять, вони благають його за мене. Господь всесильний прощає мене... кличе мене... Боже мій! боже мій! Прийми мене в милосерді твоєму... Боже мій! забудь, що я був королем, бо я йду до тебе без скіпетра й корони... Боже мій! забудь злочинства короля і пам’ятай тільки страждання людини... Боже мій, ось я!

І Карл, промовляючи ці слова, все більше й більше підводився, ніби йшов уперед на голос, що кликав його, і, вимовивши останні слова, випустив дух і впав нерухомий і холодний на руки мамки.

В той самий час, коли солдати, з наказу Катерини, йшли до всім відомого виходу, куди мав вийти Генріх, Рене вів його потайним ходом до потайних дверей.

Там Генріх скочив на коня, що дожидався його, і погнав до того місця, де він мав зустрітись з де Муї.

Почувши стукіт копит, що раптом залунав по гомінкому бруку, кілька вартових повернулися з криками:

— Він тікає! Він тікає!

— Хто? — крикнула королева-мати, підходячи до вікна.

— Король Генріх, король Наварський, — кричали вартові.

— Стріляй, — сказала Катерина, — стріляй в нього!

Вартові націлились, але Генріх був уже далеко.

— Він утік, — скрикнула королева-мати, — отже він переможений.

— Він утік, — пробурмотів герцог д’Алансон, — отже я король.

Але в ту ж хвилину, коли Франсуа з матір’ю ще стояли коло вікна, звідний міст загуркотів під кінськими копитами, і молодий чоловік, з брязкотом зброї та грюкотом, в галоп примчав у двір з капелюхом у руці, кричачи: „Франція!“; його супроводило четверо дворян, вкритих, як і він, потом, порохом і кінською піною.

— Сину мій! — крикнула Катерина, простягаючи у вікно обидві руки.

— Мамо! — відповів молодий чоловік, зіскакуючи з коня.

— Брат мій д’Анжу! — скрикнув з жахом Франсуа, кидаючись назад.

— Чи не пізно? — спитався Генріх д’Анжу у матері.

— Ні, навпаки, саме в час, і коли б сам бог вів тебе за руку, він не міг би привести тебе краще. Дивись і слухай.

Справді, пан де Нансей, капітан гвардії, вийшов на балкон королівської опочивальні.

Усі очі звернулись на нього. Він переломив трость на дві половини і, витягши руку, держучи в кожній руці по шматку трості, прокричав тричі:

— Король Карл IX умер! Король Карл IX умер! Король Карл IX умер!

І кинув обидва шматки на підлогу.

— Хай живе король Генріх III! — крикнула тоді Катерина, хрестячись з побожною вдячністю. — Хай живе король Генріх III!

Усі, за винятком герцога Франсуа, крикнули те саме.

— Ах, вона одурила мене! — сказав він, вчіпляючись у груди нігтями.

— Я перемогла його! — скрикнула Катерина. — Цей ненависний беарнець не буде королем!

Епілог

Минув рік від смерті короля Карла IX і вступу на престол його наступника.

Король Генріх III, що царював щасливо з ласки бога і матері своєї Катерини, вирядився на процесію в честь матері божої Клерійської.

Вирядився він пішки з королевою-дружиною і двором.

Ніщо не перешкоджало королю Генріху III в цій його невеликій розвазі. Ніякий серйозний клопіт не турбував його. Король Наварський був у Наваррі, де так давно хотів бути, і, казали, дуже захоплювався вродливою дівчиною, Монморансі з походження, яку називав la Fosseuse[132]. Маргарита жила з ним, сумна й похмура, і тільки в прекрасних своїх горах знаходила якщо не забуття, то хоч полегшення в двох великих скорботах життя: розлученні й смерті.

Париж був спокійний, і королева-мати, що була справжньою регенткою з того часу, як син її Генріх став королем, перебувала то в Луврі, то в Суассоні, в палаці, який був розташований на тому місці, де тепер хлібний ринок, і від якого залишилася досі тільки одна чудова колона.

Раз увечері вона була зайнята вивчанням небесних світил разом з Рене, про маленькі зради якого нічого не знала і який вернув собі її ласку брехливим свідченням в справі Коконна і Ла Моля, — аж раптом їй доповіли, що в молільні дожидає якийсь чоловік, що має повідомити її про дуже важливі речі.

Вона хапливо зійшла вниз і побачили сіра де Морвеля.

— Віч тут, — скрикнув колишній капітан петардників, не давши Катерині часу звернутись до нього з запитанням, як це годилося б відповідно до етикету.

— Хто він? — спитала Катерина.

— Хто ж, пані, як не король Наварський?