Королева Марго

Тим часом прибіг метр Ла Гюр’єр і одним ударом аркебузи розбив двері на друзки.

Коконна вскочив туди, але трохи не ткнувся носом у стіну: в кімнаті не було нікого, і вікно стояло навстіж.

— Він вискочив у вікно, — сказав хазяїн, — але ми на четвертому поверсі, і він убився.

— Або врятувався по даху сусіднього будинку, — сказав Коконна, вискакуючи на підвіконня й збираючись і собі пуститись тією самою слизькою і крутою дорогою.

Але Морвель і Ла Гюр’єр кинулись на нього і втягли назад у кімнату.

— Ви здуріли! — кричали обидва в один голос. — Ви ж уб’єтесь!

— От іще! — сказав Коконна. — Я горець і звик бігати по льодовиках. До того ж, коли хто образить мене, я подерусь за ним на небо або полізу в пекло, хоч би якою дорогою пішов він туди. Пустіть мене!

— Ну, — сказав Морвель, — він або вбився, або тепер уже далеко. Ходіть з нами; якщо цей і втік від вас, то ви знайдете тисячу інших замість нього.

— Ваша правда, — сказав Коконна. — Смерть гугенотам! Мені треба помсти, і чим швидше, тим краще.

І всі троє помчали сходами вниз, як лавина.

— До адмірала! — гукнув Морвель.

— До адмірала! — кричав за ним Ла Гюр’єр.

— Хай і до адмірала, коли вам так хочеться! — сказав і собі Коконна.

І всі троє, вискочивши з готелю „À la Belle-Étoile“, де зосталися Грегуар та інші слуги, побігли до будинку адмірала на вулиці Бетізі; напрямок показувало їм блискуче полум’я та гуркіт стрілянини.

— Гей, хто там! — крикнув Коконна. — Чоловік без камзола і пояса.

— Це з тих, що тікають, — сказав Морвель.

— А ну, ви, з аркебузами! — крикнув Коконна.

— Ну, ні, — сказав Морвель, — я бережу порох на кращу дичину.

— Гей, Ла Гюр’єр!

— Чекайте, чекайте, — сказав хазяїн готелю, націляючись.

— Ну, так, — скрикнув Коконна, — поки ми чекатимемо, він утече.

Він кинувся за бідолахою і швидко наздогнав його, бо той був уже поранений. Але в хвилину, коли Коконна, не хотячи бити ззаду, кричав: „Повернись, та повернись бо!“ — пролунав постріл з аркебузи, повз вухо Коконна свиснула куля, і втікач покотився, мов заєць, якого наздогнала на швидкому бігу ще швидша мисливська куля.

Коконна почув позад себе переможний крик; п’ємонтець озирнувся і побачив Ла Гюр’єра, що набивав свою аркебузу.

— Ага, — крикнув він, — на цей раз я таки зробив почин!

— Так, але трохи не влучили в мене.

— Стережіться, мій дворянине, стережіться, — крикнув Ла Гюр’єр.

Коконна скочив назад. Поранений підвівся на коліно і, увесь захоплений жагою помсти, хотів увіткнути в Коконна кинджал в ту мить, коли хазяїн перестеріг п’ємонтця покриком.

— Ах, ти ж гад! — скрикнув Коконна.

І, кинувшись на пораненого, тричі увіткнув йому в груди шпагу по саму ручку.

— А тепер, — крикнув Коконна, покинувши гугенота конати в конвульсіях, — до адмірала! До адмірала!

— Ага, мій дворянине, — сказав Морвель, — і вас, здається, за живе забрало.

— А так, — сказав Коконна. — Не знаю, чи то запах пороху п’янить мене, чи кров збуджує, але, чорт візьми, мені хочеться вбивати. Це ніби полювання на людей. Я полював досі тільки на ведмедів та вовків, але, присягаюсь честю, полювання на людей здається мені ще втішнішим.

І вони побігли далі.

VIII. Різня

Особняк, в якому жив адмірал, стояв, як ми вже казали, на вулиці Бетізі. Це був великий будинок, що підносився вгору в глибині двора, а дві бічні його прибудови виходили на вулицю. Для входу в двір у мурі зроблено було великі ворота і дві невеликі хвіртки.

Коли троє прибічників де Гіза прибігли до вулиці Бетізі, — продовження вулиці Фоссе — Сен-Жермен — л’Оксерруа, — вони побачили, що особняк оточили швейцарці, солдати та озброєні городяни; усі мали в правій руці шпаги, списи або аркебузи, а декотрі в лівій руці держали факели, що освітлювали цю картину похмурим і тремтячим світлом, що відповідно до руху факелів то розливалося по бруку, то здіймалося вподовж стін, то пробігало по цьому живому морю, де зброя вилискувала як блискавка. Навколо особняка і на вулицях Тіршапп, Етьєнн та Бертен-Пуаре відбувалися страшні події. Чути було протяжні крики, лунала стрілянина, і часом якийсь бідолаха, напіводягнутий, блідий, облитий кров’ю, плигаючи, як переслідуваний олень, пробігав через осяяне зловісним світлом коло, де метушилося ніби стовпище демонів.

За хвилину Коконна, Морвель і Ла Гюр’єр, яких здалека пізнали по білих хрестах і вітали криками приязні, опинилися в самій гущі стовпища, де люди задихалися, давлячи один одного, як отара. Пройти далі вони, напевне, не мали б змоги, але дехто впізнав Морвеля, і йому дали дорогу. Коконна і Ла Гюр’єр протиснулися за ним, і таким способом усі троє проштовхалися в двір.

Усі три входи в двір були виламані, а серед двору стояв чоловік, навколо якого вбивці шанобливо залишили порожнє місце; він стояв, спершись на вийняту з піхви шпагу, не відриваючи очей від балкону, що був футів за п’ятнадцять від землі, виступаючи над головним вікном особняка. Чоловік тупав з нетерплячки ногою і часом звертався з запитаннями до тих, хто стояв ближче до нього.

— Нічого й досі, — бурмотів він. — Ані кого... Його попередили, він утече. Як ви думаєте, Дю Гаст?