Королева Марго

Маргарита скрикнула з ляку, бо тепер те, що вона відчула до пораненого, було більше, ніж жалощі, — це була зацікавленість; і справді, поранений не був для неї вже просто іноземцем, це був майже знайомий. Під її рукою вродливе обличчя де Ла Моля незабаром зовсім стало чисте, але воно було бліде, знеможене болем; в смертельному переляку, майже така ж бліда, як і він, вона поклала руку йому на серце: серце ще билось. Тоді вона простягла руку до флакона з сіллю, що стояв на сусідньому столику, і дала йому понюхати.

Ла Моль розплющив очі.

— Ох, боже мій, — прошепотів він, — де я?

— Врятовані! Заспокойтесь. Врятовані! — сказала Маргарита.

Ла Моль через силу звернув погляд на королеву, з хвилину не зводив з неї очей і прошепотів:

— О, яка ж ви прекрасна!

І, наче засліплений, знову, зітхнувши, спустив повіки на очі.

Маргарита тихо скрикнула. Молодий чоловік зблід ще більше, і вона думала якийсь момент, що це було його останнє зітхання.

— О, боже мій, боже мій! — мовила вона. — Змилуйся над ним!

В ту хвилину хтось з усієї сили застукав у двері з коридору.

— Хто там? — крикнула вона.

— Пані, пані, це я, я! — крикнув жіночий голос. — Я, графиня де Невер.

— Генрієтта! — скрикнула Маргарита. — О, небезпеки нема; це друг, чуєте, пане?

Ла Моль напружив сили і підвівся на коліно.

— Постарайтеся продержатись, поки я відчиню двері, — сказала королева.

Ла Моль сперся рукою на підлогу і постарався зберегти рівновагу.

Маргарита ступила крок до дверей, але зараз же зупинилась, здригнувшись від жаху.

— Ах, ти не сама? — скрикнула вона, почувши брязкіт зброї.

— Ні, зо мною дванадцять гвардійців, що їх дав мені шурин, пан де Гіз.

— Пан де Гіз! — промурмотів Ла Моль. — О, вбивця! Вбивця!

— Тихо, — сказала Маргарита, — ні слова!

І озирнулася навкруги себе, де б сховати пораненого.

— Шпагу, кинджал! — прошепотів Ла Моль.

— Оборонятись? Даремно; хіба ви не чули? Їх дванадцять, а ви один.

— Не оборонятись, а не датись живому їм у руки.

— Ні, ні, — сказала Маргарита, — ні, я врятую вас. Ах, кабінет! Сюди, сюди!

Ла Моль напружив сили і, підтримуваний Маргаритою, поволікся до кабінету. Маргарита замкнула двері і, ховаючи ключ в свою торбинку, шепнула в щілину:

— Ні крику, ні стогону, ні зітхання, — і ви врятовані.

Потім, накинувши нічний плащ на плечі, відчинила двеpi своїй подрузі, і та кинулась їй в обійми.

— Ах, — сказала вона, — з вами нічого не сталося пані?

— Ні, нічого, — сказала Маргарита, запинаючи плащ так, щоб не видно було кривавих плям на пеньюарі.

— Тим краще; але герцог де Гіз дав мені дванадцять гвардійців відвести мене додому, а мені їх стільки не треба, отже я лишу з них шестеро при вашій величності. Шестеро гвардійців герцога де Гіза варті в цю ніч більше, ніж цілий полк королівської гвардії.

Маргарита не наважилась відмовитись; вона поставила своїх гвардійців у коридорі, обняла графиню, і та з своїми шістьома поїхала в палац герцога де Гіза, де жила, коли чоловіка не було вдома.

IX. Убивці

Коконна не втік — він відступив. Ла Гюр’єр не втік — він злетів униз. Один зник як тигр, другий — як вовк.

Отже, Ла Гюр’єр був уже на майдані Сен-Жермен — л’Оксерруа, коли Коконна ще тільки виходив з Лувра.

Ла Гюр’єр, почуваючи себе з своєю аркебузою самотнім серед людей, що кудись бігли, серед куль, що свистіли, трупів, що падали з вікон, які цілком, а які шматками, почав відчувати страх і розумне бажання вернутися в свій готель; але, повертаючи з вулиці Арбр-Сек на Аверон, він натрапив на загін швейцарців та легкої кінноти: це був загін під командою Морвеля.

— От добре! — скрикнув той, що сам себе охрестив ім’ям королівського убивці. — Ви вже покінчили? Ви вертаєтесь, хазяїне? А де в біса поділи ви нашого п’ємонтського дворянина? Чи не трапилося з ним чого лихого? Це була б шкода, він поводився, як молодець.

— Гадаю, що ні, він, певне, незабаром приєднається до нас, — відповів Ла Гюр’єр.

— Ви звідки йдете?

— З Лувра і, мушу сказати, нас там не дуже гостинно вітали.

— Хто?

— Герцог д’Алансон. Хіба він не причетний до справи?

— Монсеньйор герцог д’Алансон не причетний ні до чого, крім того, що торкається його особисто; запропонуйте йому розправитися з двома його старшими братами, як з гугенотами, він так і зробить: аби тільки він не був скомпрометований у справі. Але чи не пішли б і ви з цими бравими хлопцями, метр Ла Гюр’єр?

— А куди вони йдуть?

— На вулицю Монторгейль; там мешкає гугенотський пастор з моїх знайомих; має жінку і шестеро дітей. Єретики ці плодяться неймовірно. Цікава буде штука.

— А ви самі куди?

— О, у мене справа особиста!

— Чуєте, не ходіть без мене, — промовив голос, від якого Морвель здригнувся, — ви знаєте добрі місця, і я хочу туди.

— А, це наш п’ємонтець! — сказав Морвель.

— Це пан де Коконна, — сказав Ла Гюр’єр. — Я так і гадав, що ви йдете за мною слідом.