Королева Марго

— Який там чорт! Не так ви драпонули; а до того ж я трохи збочив з прямої дороги, щоб укинути в річку якогось шаленого хлопчака, що кричав: „геть папістів, хай живе адмірал!“. На нещастя, той дурило, здається, вміє плавати. Якщо топити цих проклятущих єретиків, то треба кидати їх у воду як кошенят, поки ще сліпі.

— Ага! Ви кажете, йдете з Лувра? Ваш гугенот заховався там? — спитав Морвель.

— Атож!

— Я пустив у нього кулю з пістолета, коли він підіймав шпагу в дворі адмірала, та не влучив; не знаю, як воно сталося.

— О, я не схибив, — сказав Коконна, — я вдарив його шпагою в спину так, що лезо було на п’ять дюймів у крові. До того ж, я бачив, як він упав в обійми Маргарити, — прегарна жінка, чорт візьми! Проте, скажу по правді, не погано було б знати напевне, що він мертвий. Хлопчина, здається, має злопам’ятну вдачу і не простить мені довіку. Але куди ви, кажете, йдете?

— Ви хочете зо мною?

— Я хочу не стояти на місці, чорт візьми! Я вбив поки що тільки двох чи трьох, а коли я простигаю, у мене болить плече. Вперед! Вперед!

— Капітан! — сказав Морвель командирові загону. — Дайте мені трьох чоловік, а з рештою йдіть добувати вашого попа.

Три швейцарці відокремились і пішли з Морвелем. Проте, обидва загони йшли поруч аж до вулиці Тіршапп; тут легка кіннота та швейцарці повернули на вулицю Тоннельрі, а Морвель, Коконна і Ла Гюр’єр з своїми трьома швейцарцями пішли вулицею Ферронрі, звернули на вулицю Трусе-Ваш і зайшли у вулицю Сент-Авуа.

— Куди, к чорту, ви нас ведете? — сказав Коконна, якому почало надокучати це довге й безрезультатне ходіння.

— Я веду вас у славну і разом з тим корисну експедицію. Після адмірала, Теліньї та гугенотських принців я не міг би запропонувати вам кращого. Отже, майте терпіння. Справа наша на вулиці Шом, і ми будемо там через хвилину.

— Скажіть, — спитав Коконна, — вулиця Шом не коло Тампля?

— Так. А що?

— Та на ній живе давній кредитор нашої фамілії Ламбер Меркандон; батько доручив мені віддати йому сто ноблів, і я маю їх при собі в кишені.

— Ну, — сказав Морвель, — от вам добра нагода поквитатися з ним.

— Як саме?

— Сьогодні кінчають усі давні рахунки. Ваш Меркандон гугенот?

— Ага, — пустив Коконна, — розумію; мабуть, гугенот.

— Цс! Ми прийшли.

— Що це за величезний особняк з павільйоном на вулицю?

— Палац де Гіза.

— Справді, — сказав Коконна, — я повинен був прийти сюди, бо з’явивсь у Париж під протекцію великого Генріха Але, чорт візьми, в цьому кварталі зовсім спокійно, що найбільше — чути стрілянину; можна подумати, що ти десь у провінції; усі сплять, чорти б мене взяли!

Справді, будинок де Гіза стояв, здається, такий же спокійний, як і в звичайний час. Усі вікна були зачинені, і світло блищало тільки зза ґратчастої віконниці головного вікна павільйону, що звернув на себе увагу Коконна, коли той входив у вулицю.

Морвель зупинився трохи далі від особняка де Гіза, на розі вулиць Пті-Шантьє і Катр-Фіс.

— Тут приміщення того, кого ми шукаємо, — сказав він.

— Цебто того, що ви шукаєте, — сказав Ла Гюр’єр. Раз ви йдете зо мною, значить ми його шукаємо.

— Як, цей дім, що, здається, спить спокійним сном...

— Цей самий. Ви, Ла Гюр’єр, скористуєтесь вашим чесним обличчям, що його небо послало вам помилково, і постукаєтесь у будинок. Віддайте свою аркебузу панові де Коконна — я бачу, він уже цілу годину не зводить з неї очей. Якщо вас впустять, ви скажете, що хочете говорити з сеньйором де Муї.

— Ага! — скрикнув Коконна. — Розумію: ви теж, здається, маєте кредитора в Тампльському кварталі.

— Правильно, — сказав Морвель. — Ви увійдете, прикинувшись гугенотом, повідомите де Муї про все, що діється; він відважний, він зійде вниз...

— А коли зійде? — спитав Ла Гюр’єр.

— А коли зійде, я запропоную йому поміряти свою шпагу з моєю.

— Присягаюсь душею, це відважний дворянин, — сказав Коконна, — а я думаю те саме зробити з Ламбером Меркандоном; якщо ж ви надто старий, то з кимсь із синів його або з племінників.

Ла Гюр’єр, не сперечаючись, почав стукатись у двері; на стук його, що голосно залунав у нічній тиші, в будинку Гіза повідчинялися двері і висунулась кілька голів; тоді можна було побачити, що з будинку тихо, як буває тихо в фортеці, — саме тому, що там повно солдатів.

Голови майже зараз поховались, здогадавшись, певне, в чому річ.

— То ваш пан де Муї живе там? — сказав Коконна, показуючи на дім, куди Ла Гюр’єр не перестав стукати.

— Ні, це дім його коханки.

— Чорт візьми! Яку ви робите йому ласку, даючи нагоду битися перед очима його коханої! А ми будемо суддями бою. Проте я хотів ба й сам битись. Плече у мене аж горить.

— А ваше обличчя? — спитав Морвель. — Його теж досить понівечили.

Коконна видав звук, схожий на рикання.

— Чорт візьми! — сказав він. — Сподіваюсь, що він мертвий, а то я мусив би вернутися до Лувра і докінчити його!

Ла Гюр’єр не переставав стукати.

Незабаром вікно на першому поверсі відчинилось, і на балконі з’явився якийсь чоловік у нічному шлику, в кальсонах і без зброї.

— Хто там? — гукнув чоловік.

Морвель зробив знак своїм швейцарцям, і вони стали вряд за рогом будинку, а Коконна наче прилип до стіни.