Королева Марго

— Бо мені не було до того діла, пане. Розкажіть королю.

— Ну, що то за обітниця? — спитав король.

— Сір, — сказав Ла Моль, — коли за мною гнались убивці, а я був беззбройний і майже вмирав від двох ран, мені здалося, що тінь моєї матері з хрестом у руці веде мене до Лувра. Тоді я дав обітницю, якщо врятую своє життя, перейти в віру моєї матері, якій бог дозволив вийти з могили, щоб бути мені за провідницю в ту страшну ніч. Бог привів мене сюди. І от я тут під подвійним захистом — принцеси французької і короля Наварського. Життя моє врятоване чудом, і мені лишається тільки виконати обітницю. Я готовий стати католиком.

Генріх нахмурив брови. Як скептик, він розумів зречення з міркувань інтересу, але з сумнівом дивився на зречення через віру.

„Король не хоче взяти під опіку мого протеже“, — подумала Маргарита.

Ла Моль почував себе ніяково між цими двома супротивними бажаннями. Він почував, хоч і не усвідомлював, що опинився в смішному становищі. Маргарита з жіночою тонкістю допомогла йому вийти із скрути.

— Сір, — сказала вона, — ми забули, що пораненому потрібен спокій. Я сама так хочу спати, що мало не валюся з ніг. Гляньте на нього!

Ла Моль справді зблід, але збліднути примусили його останні слова Маргарити, які він почув і з’ясував по-своєму.

— То що ж, пані, — сказав Генріх, — нема нічого простіше; хіба ми не можемо дати спокій панові де Ла Молю?

Молодий чоловік звернув на Маргариту благальний погляд і, не зважаючи на присутність двох коронованих осіб, сів, втрачаючи сили від жалю та втоми.

Маргарита зрозуміла кохання, що світилося в цьому погляді, і жаль, що викликав знесилення.

— Сір, — сказала вона, — вашій величності годилося б зробити цьому молодому дворянинові, що ризикував життям за свого короля, прибігши сюди сповістити вам про смерть адмірала і де Теліньї, хоч сам був поранений, — годилося б, кажу я, зробити йому честь, за яку він вдячний буде все своє життя.

— Яку, пані? — сказав Генріх. — Кажіть, я готовий зробити.

— Пан де Ла Моль спатиме цю ніч в ногах у вашої величності, а ви ляжете в постіль. Я ж, за дозволом августійшого мого мужа, — додала Маргарита, усміхаючись, — покличу Жільйону і ляжу, бо, запевняю, сір, з нас трьох мені відпочити треба не менше, ніж іншим.

Генріх був людина спритна, може навіть занадто: і друзі і вороги дорікали його цим пізніше. Він зрозумів, що та, яка не допускає його до подружнього ложа, здобула собі це право через його власне байдуже ставлення до неї; до того ж Маргарита щойно вже помстилась за цю байдужість, врятувавши йому життя. І в відповідь свою він не вклав почуття самолюбства.

— Пані, — сказав він, — коли б пан де Ла Моль мав сили перейти до мого приміщення, я запропонував би йому моє власне ліжко.

— Так, — відповіла Маргарита, — але в ваших покоях ні для вас, ні для нього немає тепер безпечності, і добрий розум підказує вашій величності лишитись тут до завтра.

І вона, не слухаючи короля, покликала Жільйону, звеліла постелити королю на кушетці, а в ногах короля — Ла Молю, і той, здавалось, був такий щасливий та задоволений з такої честі, що ніби й не почував своїх ран.

Маргарита ж зробила королю церемонний поклон і, вернувшись до себе в опочивальню та позамикавши всі запори, лягла.

— Треба добитись, — сказала вона сама собі, — щоб завтра де Ла Моль мав покровителя в Луврі, і той, хто сьогодні не схотів його слухати, завтра буде каятись.

Потім вона зробила Жільйоні знак вислухати останні її накази.

Жільйона підійшла.

— Жільйона, — сказала вона тихенько, — завтра треба зробити так, щоб брат мій герцог д’Алансон прийшов сюди до восьмої години ранку.

Пробило дві години.

Ла Моль з хвилину поговорив про політику з королем, який потроху засинав, а потім захріп так, ніби спав на своєму шкіряному беарнському ліжку.

Ла Моль, можливо, заснув би, як і король; але Маргарита не спала: вона ворочалась в постелі, і це ворочання турбувало думки і сон молодого чоловіка.

— Він дуже молодий, — шепотіла Маргарита в безсонні, — дуже несміливий; може навіть, — треба буде пересвідчитись, — може навіть він був би смішний; проте, прекрасні очі... стан прегарний, стільки чарівності... А що, як не відважний?.. Він тікав... зрікається віри... прикро, а мрія починалась так гарно... побачимо... Хай усе йде, як іде, покладімось на потрійного бога цієї навісної Генрієтти.

І на ранок Маргарита, нарешті, заснула, шепочучи:

— Eros — Cupido — Amor.

XV. Чого хоче жінка, того хоче бог

Маргарита не помилилась; злоба, що скупчилась в глибині душі Катерини від цієї комедії, інтригу якої вона бачила, не маючи сили нічого змінити в розв’язці, мусила знайти собі вихід. Замість іти до своїх покоїв, королева-мати пішла прямо до своєї фрейліни.