Королева Марго

— Брате, — сказала вона, — цей молодий дворянин, ручуся, буде корисний тому, хто схоче взяти його до себе на службу. Якщо ви візьмете його до себе, він знайде в вашій особі могутнього пана, а ви в ньому — відданого слугу. В наші часи треба мати коло себе надійне оточення, брате, особливо ж, — додала вона, знижуючи голос так, що тільки герцог д’Алансон міг її чути, — коли хто честолюбний і має нещастя бути тільки третім сином короля.

Вона приклала пальця до губів, щоб показати Франсуа, що це тільки вступ, а головнішої частини своєї думки вона ще не сказала.

— Крім того, — додала вона, — ви, може, зважите, всупереч Генріху, що не годиться цьому молодому чоловікові жити так близько до моїх покоїв.

— Сестро, — відповів живо Франсуа, — якщо пан де Ла Моль бажає, він за півгодини буде влаштований у мене в апартаментах, і, я гадаю, там йому нічого боятись Хто мене любить, того і я любитиму.

Франсуа брехав, бо в глибині душі він уже ненавидів де Ла Моля.

— Так, так... я не помилилась! — прошепотіла сама собі Маргарита, бачачи, що брови короля Наварського нахмурились. — Щоб вести вас обох, куди мені потрібно, треба вести одного за допомогою другого.

Потім, доповнюючи думку, додала:

— Генрієтта сказала б: добре, Маргарита!

Справді, через півгодини де Ла Моль, вислухавши повчання Маргарити і поцілувавши край її плаття, досить легко як на пораненого підіймався сходами, що вели до апартаментів герцога д’Алансона.

Минуло два-три дні, і добра згода між Генріхом та Маргаритою, здавалось, все більше зростала. Генріху дозволено було не робити зречення прилюдно, але він зрікся перед королівським сповідником і щоранку відвідував месу в Луврі. Увечері він перед очима всіх проходив до апартаментів своєї дружини, заходив через головний хід, розмовляв з нею кілька хвилин, потім виходив маленькими потайними дверима і йшов до пані де Сов, яка розповіла йому, звичайно, про візит Катерини і попередила про небезпеку, що й досі загрожувала йому. Генріх, маючи відомості з двох боків, подвоїв обережність до королеви-матері, тим більше, що обличчя Катерини почало ставати потроху веселішим. Раз уранці Генріх побачив навіть на її блідих устах доброзичливу усмішку. В той день він ні за що в світі не зважився б їсти щось, крім яєць, що сам собі зварив, або пити якийсь напій, крім води, яку перед його очима набрали з Сени.

Убивства не припинялись, але почали спадати; гугенотів перебито було так багато, що число їх значно зменшилось. Більша частина загинула, багато втекло, дехто ховався.

Час від часу в тому чи іншому кварталі зчинявся галас: це значило, що знайшли когось, хто ховався. Убивство відбувалось потайки або привселюдно, залежно від того, де захоплено бідолаху — в місці, що не мало виходу, чи в такому місці, звідки він міг утекти. Якщо він тікав, це була величезна втіха для всього кварталу, де відбувалась подія, бо католики, замість того, щоб насититись винищенням ворогів, ставали чимраз лютішими, і чим менше лишалось гугенотів, тим лютіші були католики до цих нещасних недобитків.

Карл IX почував велику втіху, полюючи на гугенотів; потім, коли не міг уже полювати сам, з насолодою дослухався до галасу чужого полювання.

Раз, вертаючись з гри в кеглі, що була, як і гра в м’яч та полювання, його улюбленою розвагою, він зайшов до матері, з веселим обличчям, в супроводі звичайних своїх придворних.

— Мамо, — сказав він, цілуючи флорентійку, яка, помітивши його радість, намагалась збагнути, в чому справа, — мамо, славна новина! Бодай всі чорти подохли! Знаєте: труп знаменитого пана адмірала, що був пропав, знайшовся знову!

— Справді? — сказала Катерина.

— Так, так! Ви думали, як і я, мамо, що собаки розтягли його на своєму весільному бенкеті, — аж зовсім ні. Мій народ, мій дорогий, добрий народ вигадав інше: він повісив адмірала на гаку на Монфоконі:

Народ з гори Гаспара скинув вниз
І потім знизу вгору знову зніс.

— Ну, і що ж? — сказала Катерина.

— А от що, люба мамо! — відповів Карл IX. — Відколи я дізнався, що цей милий чоловічок умер, я все хотів побачити його знову. Погода чудова; сьогодні усе ніби цвіте; повітря віє життям і пахощами; я почуваю себе так добре, як ніколи; коли хочете, мамо, сядьмо на коні і поїдьмо до Монфокона.

— Я б охоче поїхала, сину, — сказала Катерина, — коли б не призначила побачення, якого не можу відкласти; крім того, для візиту до людини такого значення, як адмірал, — додала вона, — годилося б зібрати весь двір. Спостерігачі мали б нагоду зробити цікаві спостереження. Ми побачили б, хто поїде і хто залишиться.

— Слово честі, ви маєте рацію, мамо! Відкладімо на завтра, це буде краще, мамо! Отже, запрошуйте, кого знаєте, і я запрошуватиму, або, ще краще, не запрошуймо нікого. Скажемо тільки, що їдемо туди, та й годі, усі будуть вільні їхати чи не їхати. До побачення, мамо, піду трубити в ріг.

— Ви виснажуєте себе, Карл. Амбруаз Паре щораз нагадує вам про це і має рацію: це надто важка для вас вправа.