Королева Марго

Звістка про поїздку викликала багато розмов у палаці і галасу в місті. Дами почали готувати найелегантніші туалети, а чоловіки — зброю та найкращих коней. Торговці позачиняли крамниці та майстерні, а чернь убила кількох гугенотів, призапасених про всяк випадок, щоб труп адмірала не лишився без підхожої компанії.

Увесь вечір і добра частина ночі пройшли тривожно.

Ла Моль перебув найсумніший в світі день, і за ним ще три чи чотири, не менш сумні від цього.

Виконуючи бажання Маргарити, герцог д’Алансон влаштував його в своїх покоях і більше не думав про нього. Ла Моль відчув себе відразу як покинута людина, позбавлена ніжного й делікатного піклування двох жінок, і самий вже спомин про Одну з них безперестанку розривав його душу. Він мав звістки про неї через хірурга Амбруаза Паре, якого Маргарита посилала до нього; але звістки цієї п’ятидесятилітньої людини, що не знала або удавала, що не знає, як цікавлять Ла Моля найменші подробиці відносно Маргарити, були непевні і дуже недостатні. Правда, до нього зайшла раз від свого власного імені Жільйона провідати його. Візит цей справив на нього враження сонячного променя в темниці, і Ла Моль залишився після того мов засліплий, чекаючи, чи не прийде вона вдруге, але вона не приходила, хоч минуло вже два дні після першого її візиту.

Отже, коли звістка про завтрашні урочисті збори цілого двору дійшла до одужуючого, він звернувся до герцога д’Алансона з проханням дозволити йому бути супровідником герцога.

Герцог не спитався навіть, чи має він сили витримати таку втому, і відповів:

— Чудово! Дати йому коня.

Ла Моль цього тільки й хотів. Метр Амбруаз Паре прийшов, як звичайно, зробити йому перев’язку. Ла Моль сказав, що неодмінно мусить поїхати верхи, і просив його покласти пов’язки з подвійною дбайливістю. Обидві рани — і на грудях і на плечі — нарешті затяглися і тільки рана на грудях ще давала себе відчувати. Обидві були червоні, як звичайно буває, коли рана гоїться. Метр Амбруаз Паре зав’язав їх намазаною камеддю[45] тафтою[46], що вживалася в таких випадках за тих часів, і сказав Ла Молю, що, коли він не рухатиметься надто багато під час поїздки, все буде гаразд.

Ла Моль був на вершині щастя. За винятком деякого знесилення від утрати крові та легкого головокружіння, зв’язаного з ним, він почував себе якнайкраще. До того ж, в поїздці, безперечно, візьме участь і Маргарита; він знову побачить її, і, згадуючи, як добре вплинуло на нього побачення з Жільйоною, він ні трохи не сумнівався, що вид обраниці його серця матиме ще більший вплив.

Отже, Ла Моль витратив частину грошей, одержаних ним при виїзді з дому, на придбання найкращого вбрання з білого атласу та найрозкішнішого, яке тільки міг запропонувати йому модний кравець, гаптування до плаща. Той самий кравець здобув і чоботи з напахченої шкіри, які носили за тих часів. Усе принесено було йому ранком, тільки на півгодини пізніше умовленого часу, і він не мав на що жалітись. Він швиденько вдягся, глянув на себе в дзеркало, визнав себе досить пристойно вдягненим, зачісаним, напарфумованим, і відчув задоволення з самого себе; нарешті, зробивши кілька швидких турів по кімнаті, упевнився, що коли не зважати на досить дошкульний біль, почуття морального щастя може примусити мовчати фізичні страждання.

Особливо ж личив йому вишневого кольору плащ, який він сам собі придумав і який був трохи довший, ніж звичайно за тих часів.

Тим часом як усе це відбувалося в Луврі, подібна сцена мала місце в палаці де Гіза. Високий рудоволосий дворянин розглядав перед дзеркалом червонастий шрам, Що перетинав йому все обличчя і спотворював його; він розчісував і помадив свої вуса, а також намагався замазати осоружну смугу, яка, не зважаючи на всі косметики, що були в ужитку за тих часів, знову з’являлась навіть крізь потрійний шар білил та рум’ян; коли він побачив безрезультатність своїх зусиль, враз у голові його виникла ідея: гаряче серпневе сонце палило своїм промінням двір; він спустився у двір, зняв капелюх і, піднявши носа вгору та заплющивши очі, хвилин з десять походив по двору, підставляючи обличчя під пекуче полум’я, що потоками лилося з неба.

Через десять хвилин обличчя дворянина, завдяки сонцю, стало таке яскраве, що тепер уже смуга не гармонувала з усім обличчям своєю червоністю, а здавалася в порівнянні з ним жовтою. Проте, наш дворянин, здавалось, задовольнився цією райдугою, яку він, за допомогою рум’ян, якнайкраще зрівняв з кольором усього обличчя; потім він одягся в пишне вбрання, принесене йому кравцем раніш, ніж він його покликав.

Вдягнутий, напахчений мускусом, озброєний з ніг до голови, він удруге вийшов у двір і почав гладити великого чорного коня, що не мав би рівного собі в красі, коли б шабля якогось рейтара в одному з останніх боїв громадянської війни не зробила йому невеликого шрама, схожого на той, що був і в пана.