— О, — відповіла Маргарита, усміхаючись, — хоч би був він, — а його нема, — гадаю, що з того нічого б не вийшло. Мій гугенот предобрий хлопчина, та й годі: він голуб, а не шуліка, він буркоче, а не кусає. Та, кінець-кінцем, — сказала вона з незрівнянним виразом у голосі, злегка знизавши плечима, — може, ми тільки вважаємо його за гугенота, а насправді він брамін, і релігія забороняє йому проливати кров.
— А де герцог д’Алансон? — спитала Генрієтта. — Я його не бачу.
— Він приїде згодом. У нього боліли ранком очі, і він думав не їхати; але відомо, що він, аби не бути однієї думки з Карлом та Генріхом, тягне за гугенотами, — отже, йому дали зрозуміти, що король може витлумачити його відсутність в несприятливий для нього бік, і він перерішив. Та от, глянь, — там на щось дивляться, кричать: то він виїздить з Монмартрських воріт.
— Справді, він, пізнаю його, — сказала Генрієтта. — У нього сьогодні прекрасний вигляд. Останнім часом він став дуже дбати про себе: напевне, закохався. Та глянь бо, як добре бути принцем крові: він мчить прямо на народ, а народ перед ним розступається.
— Справді, — сміючись, сказала Маргарита, — він, гляди, ще й нас роздавить, господи прости! Звеліть вашим дворянам дати йому дорогу, герцогиня, бо, гляньте, коли отой не від’їде вбік, йому кінець.
— А, це мій герой! — скрикнула герцогиня. — Дивись, дивись!
Коконна, справді, виїхав із рядів, щоб під’їхати до пані де Невер; але в ту хвилину, коли кінь його переїздив через бульвар, що відділяв вулицю від передмістя Сен-Дені, якийсь вершник з почту герцога д’Алансона, не маючи змоги стримати свого коня, з розгону штовхнув Коконна. Той мало не злетів зі свого велетенського коня, капелюх ледве втримався на голові; він підхопив його і люто повернувся.
— Господи! — сказала Маргарита, нахиляючись до вуха подруги. — Пан де Ла Моль!
— Отой вродливий блідий хлопець! — скрикнула герцогиня, не мігши приховати першого враження.
— Так, так, той, що мало не перекинув твого п’ємонтця!
— О, — сказала герцогиня, — зараз тут буде щось жахливе! Вони дивляться, пізнають один одного!
Справді, Коконна, повернувшись, пізнав обличчя де Ла Моля і від здивування впустив поводи: він думав, що вбив свого колишнього товариша або, принаймні, зробив його на якийсь час нездатним до бою. Ла Моль теж пізнав Коконна і відчув, що обличчя його спалахнуло вогнем. Кілька секунд — їх було досить, щоб виразились усі почуття, які таїлися в їх душах — вони дивились один на одного таким поглядом, що обидві жінки здригнулись. Потім Ла Моль, озирнувшись навколо себе і розміркувавши, певне, що місце для з’ясування справи не підхоже, пришпорив коня і приєднався до герцога д’Алансона. Коконна з хвилину постояв на місці, крутячи вуси і намагаючись підтягнути їх кінці мало не до очей; потім, бачачи, що Ла Моль від’їхав, не сказавши йому нічого, теж рушив далі.
— Ах, — з презирливим жалем сказала Маргарита, — я не помилилась!.. О, це вже занадто!
І вона, до крові закусила губи.
— Він дуже гарний, — співчутливо відповіла герцогиня.
Саме в цю хвилину герцог д’Алансон займав своє місце за королем та королевою-матір’ю, і його дворянам, що супроводили його, довелося проїхати повз Маргариту і герцогиню де Невер. Ла Моль, проїздячи мимо двох принцес, зняв капелюх, привітав королеву, вклонившись аж до шиї свого коня, і лишався з непокритою головою, сподіваючись, що її величність ощасливить його поглядом.
Але Маргарита згорда відвернулась.
Ла Моль, певне, прочитав на обличчі королеви вираз презирства і з блідого став мертво-білий. Більш того, він мусив ухопитись за гриву, щоб не впасти з коня.
— О, о! — сказала Генрієтта королеві. — Глянь бо, жорстока! Адже він зараз зомліє!..
— От добре! — сказала королева з презирливою усмішкою. — Тільки цього й не вистачало... Чи нема в тебе нюхальної солі?
Пані де Невер помилилась.
Ла Моль, похитуючись, зібрав сили і, міцніше сівши в сідлі, зайняв своє місце в рядах почту герцога д’Алансона.
Тим часом кортеж їхав уперед і нарешті побачив перед собою похмурий силует шибениці, спорудженої й поновленої Ангерраном де Мариньї[47]. Ніколи ще вона не була так добре оздоблена, як в цю хвилину.
Придверники та гвардійці пішли вперед і оточили місце широким колом. При їх наближенні галич, що сиділа на шибениці, знялася з жалібним кряканням.
За стовпами Монфоконської шибениці звичайно знаходили собі притулок собаки, яких шибениця приваблювала частою здобиччю, та бандити-філософи, що приходили сюди міркувати над сумною зрадливістю долі.
Сьогодні на Монфоконі не було — принаймні, так здавалось — ні собак, ні бандитів. Собак, разом з галиччю, розігнали придверники та гвардійці, а бандити замішались в юрбу, щоб використати щасливий поворот справ у своїй професії.
Кортеж зупинився; король і Катерина під’їхали першими, за ними приїхали герцог д’Анжу, герцог д’Алансон, король Наварський, пан де Гіз та їх дворяни, потім пані Маргарита, герцогиня де Невер і жінки, що складали так званий летючий ескадрон королеви, далі пажі, конюхи, слуги і народ, — усього тисяч до десяти люду.