Королева Марго

Проте, захоплений своїм конем, як і самим собою, цей дворянин, якого читачі, звичайно, легко впізнали, на чверть години раніш від усіх інших був уже в сідлі, і двір будинку де Гіза оголосився іржанням його скакуна, на яке відповідали вигуки „чорт візьми“, на всі лади виголошувані його паном в міру того, як він оволодівав конем. За хвилину кінь, цілком укоськаний, визнав законну владу їздця; але перемогу здобуто було не без шуму, і шум цей, — можливо, що дворянин і розраховував на це, — шум цей привабив до вікна даму, яку наш укоськувач коней вітав глибоким поклоном, а вона відповіла йому найприємнішою усмішкою.

Через п’ять хвилин по тому пані де Невер звеліла покликати свого управителя.

— Пан граф Аннібал де Коконна добре снідав? — спитала вона.

— Так, пані, — відповів управитель. — Сьогодні він їв ще з кращим апетитом, ніж звичайно.

— Добре, пане! — сказала герцогиня.

Потім, звертаючись до свого першого дворянина, сказала:

— Пане д’Аргюзон, рушаймо до Лувра, але, будь ласка, доглядайте за паном графом Аннібалом де Коконна, бо він поранений, отже ще слабий, і я ні в якому разі не хотіла б, щоб з ним скоїлося якесь нещастя. Це викликало б глузування з боку гугенотів, що мають на нього злість з тієї високощасливої ночі святого Варфоломія.

І пані де Невер, сівши теж на коня, вся осяйна, поїхала до Лувра, де було призначено загальний з’їзд.

Була друга година дня, коли ряд вершників, сяючи золотом, дорогоцінним камінням та пишним убранням, з’явився на вулиці Сен-Дені і виїхав до рогу кладовища Невинних, розгортаючись між двома рядами похмурих будинків, як величезна гадина, що вилискує на сонці різними барвами своїх кілець.

XVI. Тіло мертвого ворога завжди добре пахне

Ніяка, хоч би найбагатша, група наших часів не може дати уявлення про це видовище. Шовкові вбрання, багаті і блискучі, передані, як пишна мода, Франциском I своїм наступникам, не перетворились ще в темну вузьку одежу, що ввійшла в ужиток за Генріха III, — отже костюм часів Карла IX, не такий розкішний, як костюми попередніх епох, але, либонь, елегантніший від них, відзначався повною гармонійністю. Порівняти подібний кортеж до чогось сучасного неможливо, бо щодо парадної пишноти ми заведені тепер у рамки симетрії і казенщини.

Пажі, конюхи, дрібні дворяни, собаки й коні йшли по боках і ззаду, надаючи королівському кортежеві вигляду справжньої армії. Позаду цієї армії сунув народ, або, краще сказати, народ був усюди.

Народ ішов ззаду, по боках, попереду і вигукував неприязні поклики, бо в кортежі помітили кількох кальвіністів, що приєднались до католицтва, і народ сердився.

Уранці цього дня Карл IX в присутності Катерини та герцога де Гіза говорив Генріху Наварському, як про річ цілком натуральну, про намір відвідати шибеницю на Монфоконі, або, краще сказати, понівечене і повішене там тіло адмірала. Першою думкою Генріха було не взяти участі в поїздці. Цього й чекала Катерина. При перших же словах, якими він висловив свою огиду, вона обмінялась поглядом і усмішкою з герцогом де Гізом. Генріх, помітивши це і зрозумівши враз, перебиваючи сам себе, сказав:

— Ай справді, чому б мені не поїхати. Я католик і маю обов’язки перед моєю новою релігією.

Потім, звертаючись до Карла IX, додав:

— Розраховуйте на мене, ваша величність, я завжди щасливий супроводити вас скрізь.

І скинув навколо себе бистрим поглядом, лічачи, скільки брів нахмурилось.

Отже, мабуть, з найбільшою цікавістю, ніж на кого іншого з усього кортежу, дивились на цього сина без матері, короля без королівства, гугенота-католика. Довге і характерне його обличчя, трохи о вульгарні манери, фамільярність з нижчими, яку він доводив до ступеня майже непристойного для короля, — вона походила від гірських звичок його юнацтва і залишилася до самої його смерті, — усе це дозволяло глядачам легко впізнати його, і дехто з них кричав:

— На месу, Анріо, на месу!

А Генріх відповідав:

— Я був на ній учора, іду сьогодні, піду завтра. Здається, — чорти б його взяли, — досить!

Маргарита їхала така гарна, свіжа, елегантна, що гомін зачарування концертом лунав навколо неї, але, треба признатись, деякі ноти його стосувались і до товаришки її, герцогині де Невер, яка щойно під’їхала на білому коні, що шалено крутив головою, ніби пишаючись своєю ношею.

— Ну, герцогиня, що нового? — спитала королева Наварська.

— Нічого не знаю, пані, — голосно відповіла Генрієтта.

І потім тихенько спитала:

— А що з гугенотом?

— Я знайшла йому майже зовсім надійний притулок, — відповіла Маргарита. — А ти що зробила з своїм великим чоловіковбивцем?

— Він забажав узяти участь в святі і їде на бойовому коні пана де Невера, з слона завбільшки. Жахливий вершник! Я дала йому дозвіл на участь, бо твій гугенот, гадаю, розумно сидить вдома, отже нема чого боятись, щоб вони зустрілись.