Королева Марго

— Ба, ба, ба! — сказав Карл. — Я хотів би мати певність, що вмру не від чого іншого. Я пережив би тоді весь двір, навіть Анріо, який має колись бути нашим наслідником, як пророкує Нострадам[42].

Катерина насупила брови.

— Сину, — сказала вона, — остерігайтесь того, що здається неможливим, а тим часом бережіть себе.

— Я тільки два-три рази, щоб підвеселити моїх собак, а то бідні тварини трохи не дохнуть з нудьги! Треба б нацькувати їх на якогось гугенота: це б їх розважило.

І Карл IX вийшов від матері; пішов у свій збройовий кабінет, узяв ріг і затрубив так, що це зробило б честь самому Роланду[43]. Не можна було зрозуміти, як таке кволе тіло й бліді уста можуть видавати такі могутні звуки.

Катерина справді дожидала когось, як сказала синові. Через хвилину після його виходу служниця потихеньку доповіла їй про щось. Королева посміхнулась, устала, попрощалася з своїми придворними і пішла за служницею.

Флорентієць Рене, якому король Наварський зробив таке дипломатичне запрошення в саму ніч святого Варфоломія, щойно увійшов до молільні.

— А, це ви, Рене! — сказала Катерина. — Я з нетерпінням чекала вас.

Рене вклонився.

— Одержали ви вчора тих кілька слів, що я написала вам?

— Мав цю честь.

— Чи перевірили ви, як я веліла, докази складеного Руджієрі[44] гороскопа, які цілком відповідають пророкуванням Нострадама і кажуть, що всі три мої сини будуть королями?.. За кілька днів справи дуже перемінились, Рене, і я подумала, що доля, може, вже не така погрозлива.

— Пані, — відповів Рене, схиляючи голову, — ваша величність добре знаєте, що обставини не міняють долі; навпаки, доля керує обставинами.

— Проте, ви зробили знов жертвоприношення, — правда?

— Так, пані, — відповів Рене. — Виконувати ваші накази — мій перший обов’язок.

— Який же наслідок?

— Той самий, пані.

— Чорне ягня знов простогнало тричі?

— Знов, пані.

— Ознака трьох смертей в моїй сім’ї, — прошепотіла Катерина.

— На жаль! — сказав Рене.

— А потім?

— Потім, пані, в нутрі у нього виявлено те саме переміщення печінки, яке ми помітили у двох попередніх випадках, — вона лежала в противний бік.

— Переміна династії. Щоразу, щоразу, щоразу, — пробурчала Катерина. — Проте, треба буде змагатись, Рене.

Рене схилив голову.

— Я казав вашій величності, — відповів він, — доля керує.

— Така твоя думка? — сказала Катерина.

— Так, пані.

— Пам’ятаєш гороскоп Жанни д’Альбре?

— Так, пані.

— Нагадай мені, я його трохи забула.

— Vives honorata, — сказав Рене, — morieris reformidata, regina ampliphicabere.

— На мою думку, це означає: „Житимеш в почестях“, а бідненька не мала найнеобхіднішого. „Помреш грізна“, — а ми глузували з неї. „Будеш величніша, ніж була королевою“, а вона вмерла, і вся велич її лежить у могилі, над якою ми забули навіть поставити її ім’я.

— Пані, ваша величність невірно витлумачуєте слова vives honorata. Королева Наварська жила справді в почестях, бо за життя користувалась любов’ю своїх дітей і пошаною прихильників, любов’ю й пошаною тим щирішими, чим біднішою була вона.

— Так, — сказала Катерина, — згоджуюсь з таким поясненням слів „житимеш в почестях“; але „morieris reformidata“, — побачимо, як ти це витлумачиш.

— Як витлумачу? Нема нічого легшого: „помреш грізною“.

— Ну що вона, грізна мертвою?

— Настільки грізна, пані, що вона;не померла б, коли б ваша величність не боялись її. Нарешті, слова: „як королева ти звеличишся“, або — „будеш величніша, ніж була королевою“, теж правда, пані, бо, втративши вінець тлінний, вона, може, має тепер вінець небесний, як королева й мучениця, і, крім того, хто знає ще, яке майбутнє чекає потомство її на землі.

Катерина була надзвичайно забобонна. Вона злякалася холодного спокою Рене, либонь, більше, ніж незмінності віщувань при гаданнях; але кожна лиха приміта була для неї нагодою сміливо міняти стан справ, — отже, вона раптом спитала Рене, не виказавши нічим скритої роботи своєї думки:

— Прибули парфуми з Італії?

— Так, пані.

— Пришлете мені їх скриньку.

— Яких?

— Останніх, тих...

Катерина не договорила.

— Тих, що особливо любила королева Наварська? — спитав Рене.

— Так, тих.

— Готувати їх не треба, — правда, пані? Ваша величність знаються тепер на цій справі так само, як і я.

— Ти гадаєш? — спитала Катерина. — В кожному разі, вони роблять своє діло.

— Ваша величність не маєте нічого більше наказати мені? — спитав парфумер.

— Ні, ні! — відповіла Катерина роздумливо. — Не знаю, принаймні. Якщо в жертвах буде що нове, повідомте мене. До речі, покиньмо ягнята, візьмімось за курей.

— Ах, пані, боюсь, що ми нічого не змінимо в пророкуваннях, коли змінимо жертви.

— Роби, що кажу.

Рене вклонився і вийшов.

Катерина сіла і на хвилину замислилась; потім підвелась, перейшла до своєї опочивальні, де ждали її дами, і сказала їм про призначену на завтра поїздку до Монфокона.