Королева Марго

Обидві принцеси теж відокремились від кавалькади, скориставшись щасливою нагодою, коли кортеж повернув перед стежкою, що вилася між широким живоплотом і, знов підіймаючись угору, проходила за тридцять кроків від шибениці. Пані де Невер сказала слово на вухо своєму капітанові, Маргарита подала знак Жільйоні, і вони вчотирьох поїхали цією доріжкою і заховались за кущем, що був найближче до того місця, де мала відбутися сцена; свідками якої вони хотіли бути. Як ми вже сказали, від цих кущів було кроків з тридцять до того місця, де Коконна в захваті жестикулював перед паном адміралом.

Маргарита зійшла з коня, пані де Невер і Жільйона зробили те саме, капітан теж зліз і взяв у руки повіддя усіх чотирьох коней. Свіжа густа трава стала трьом жінкам за софу, якої часом марно бажають принцеси.

Просвіт між кущами давав їм змогу не пропустити найменшої подробиці з того, що відбувалось.

Ла Моль об’їхав круг. Він повільно під’їхав до Коконна, став ззаду і, простигши руку, ударив його по плечу.

П’ємонтець озирнувся.

— А, — сказав він, — це таки не сон! Ви ще живі!

— Так, пане, — відповів Ла Моль, — так, я ще живий. Не з вашої вини, але ще живий.

— Чорт візьми! Я вас зразу впізнав, не зважаючи на вашу блідість, — сказав Коконна. — Ви були червоніші, коли ми бачились з вами востаннє.

— І я вас теж пізнав, — сказав Ла Моль, — не зважаючи на жовту смугу, що у вас на обличчі. Коли я зробив вам її, ви були блідіші, ніж тепер.

Коконна закусив губи, але, вирішивши, здавалось, провадити розмову й далі в іронічному тоні, сказав:

— Адже правда, пане де Ла Моль, цікаво, надто ж для гугенота, бачити пана адмірала на цьому залізному гаку? І, скажіть, є ж люди, що винуватять нас, ніби ми перебили навіть грудних гугенотенят!

— Граф, — сказав Ла Моль, уклоняючись, — я вже не гугенот, я маю щастя бути католиком.

— Ба! — скрикнув Коконна, зайшовшись реготом. — Ви обернулись, пане? Спритно!

— Пане, — тим самим серйозним і ввічливим тоном казав далі Ла Моль. — Я склав обітницю обернутись, якщо врятуюся від убивства.

— Граф, — відповів п’ємонтець, — це дуже розумна обітниця, і я вітаю вас з нею. А не склали ви ще яких інших?

— Так, пане, я склав ще одну, — відповів Ла Моль, спокійно погладжуючи свого коня.

— Яку? — спитав Коконна.

— Повісити вас отут, — бачите? — на цьому гвіздочку, що, здається, чекає вас угорі, над паном де Коліньї.

— Як! — сказав Коконна. — Отак, як я є, живого й здорового?

— Ні, пане, простромивши вас попереду шпагою через усе тіло.

Коконна став пурпурним; зелені очі його спалахнули вогнем.

— Бачили ви таке, — сказав він глумливо, — на цьому гвіздку!

— Так, — відповів Ла Моль, — на цьому гвіздку...

— Ви не досить високий для того, паночку! — сказав Коконна.

— Ну, то я вилізу на вашого коня, мій великий чоловіковбивце! — відповів Ла Моль. — А ви гадаєте, любий пане Аннібал де Коконна, що можна безкарно вбивати людей під законним і почесним приводом, що вас сотня на одного, — ну, ні! Буває день, коли людина знаходить свою людину, і я гадаю, що цей день настав сьогодні. Я б охоче розтрощив вашу дурну голову кулею з пістолета, та — шкода! — я міг би не поцілити, бо у мене ще тремтить рука від ран, яких ви по-зрадницькому завдали мені.

— Мою дурну голову! — заревів Коконна, зіскакуючи з коня. — Додолу! Ну! Ну! Витягайте шпагу, пане граф!

І сам витяг шпагу.

— Твій гугенот сказав, здається, „дурну голову“, — шепнула герцогиня де Невер на вухо Маргариті. — Як на твою думку, хіба він поганий?

— Він чудовий! — сміючись, сказала Маргарита. — І я мушу сказати, що від люті пан де Ла Моль став несправедливий. Але мовчи, давай дивитись.

Ла Моль, справді, зліз з коня так само повільно, як Коконна зробив це швидко, відстебнув свій вишневий плащ, поклав його на землю, витяг шпагу і став в оборонну позицію.

— Ай! — скрикнув він, випробовуючи руку.

— Ох! — промурмотів Коконна, розгинаючи свою.

Обидва вони, як ми вже сказали, були поранені в плече, і кожний швидкий рух завдавав їм болю.

З кущів почувся погано стриманий сміх. Принцеси не могли втриматись, бачачи, як бійці з гримасами потирають собі плечі. Цей вибух сміху почули й дворяни, які не знали, що мають свідків, і, озирнувшись, упізнали своїх дам.

Ла Моль став знову в оборонну позицію, твердий, як автомат, і Коконна почав бій, з притиском вигукнувши своє „чорт візьми“.

— Але ж вони справді переріжуть один одному горло, якщо ми не припинимо бійки. Годі жартувати. Гей, панове, гей! — крикнула Маргарита.

— Не займай! Не займай! — сказала Генрієтта, яка, побачивши Коконна в бою, мала в глибині душі надію, що Коконна так само легко справиться з Ла Молем, як справився з племінниками та з сином Меркандона.

— О, так вони, справді, прехороші! — сказала Маргарита. — Ніби аж пашать вогнем!