Королева Марго

— Я маю сказати вам, пані, що тінь мого друга, — бо це таки тінь, доказ тому те, що вона не говорить ні слова, — отже, маю сказати вам, що тінь ця благає мене скористуватись здібністю говорити зрозуміло, яку мають тіла, і сказати вам: прекрасна тінь, знетілений дворянин утратив і тіло своє й дихання через жорстокість очей ваших. Коли б це були ви самі, я краще прохав би метра Рене засадити мене в якусь сірчану яму, ніж дозволив би собі промовляти такою мовою до дочки короля Генріха II, сестри короля Карла IX і дружини короля Наварського. Але тіні позбавлені всяких земних гордощів і не гніваються, коли їх люблять. Отже, просіть ваше тіло, пані, полюбити трохи душу бідного Ла Моля, душу, що страждає, як ніколи досі; душу, переслідувану раніш дружбою, що аж тричі стромляла в нутро йому на кілька дюймів залізо; душу, спалену огнем очей ваших, огнем, в тисячу разів пекучішим від усіх огнів пекельних. Майте жаль до бідної цієї душі, полюбіть хоч трохи те, що являло собою прекрасного Ла Моля, і якщо ви не маєте дару слова, скористуйтеся жестом, скористуйтеся усмішкою. Душа друга мого дуже тямуща душа, вона все зрозуміє. Скористуйтеся ж, чорт візьми, або я проштрикну шпагою тіло Рене, щоб він владою своєю, яку має над тінями, примусив вашу тінь, викликану ним так вчасно, зробити речі, які не личить робити такій шановній тіні, як ваша.

У відповідь на промову Коконна, що стояв перед королевою в позі Енея в пеклі, Маргарита не могла стримати бурхливого реготу і, зберігаючи мовчанку, як це й личить у таких випадках царській тіні, простягла Коконна руку.

Той чемно взяв її і покликав Ла Моля.

— Тінь мого друга, — скрикнув він, — з’явись сюди. Ла Моль, тремтячи, увійшов розгублений.

— Добре, — сказав Коконна, беручи його за потилицю, — тепер наблизьте безплотність вашого вродливого смаглявого обличчя до цієї безплотної білої ручки.

І, підкріпляючи слова ділом, Коконна наблизив красиву ручку до уст Ла Моля і з хвилину держав їх у шанобливому з’єднанні; ручка і не намагалась звільнитись від цього солодкого полону.

Маргарита не переставала усміхатись, але пані де Невер, що не отямилася ще від несподіваної появи двох дворян, не сміялась. Вона відчувала, як її поганий настрій чимдалі гіршав від пробуджених в ній ревнощів: їй здавалося, що Коконна не повинен був би в такій мірі забувати про свої справи заради чужих.

Ла Моль помітив, як насупились її брови, зрозумів погрозливий блиск її очей і, не зважаючи на п’янке схвилювання, яке полонило його, збагнув, що другові його загрожує небезпека і що він сам мусить поводитись так, щоб урятувати його.

Отже, підвівшись і залишивши руку Маргарити в руці Коконна, він ухопив руку герцогині де Невер і, ставши перед нею на коліно, промовив:

— О, найвродливіша, найчарівніша з жінок! Я говорю про живих жінок, а не про тіні, — і він звернув погляд і усмішку до Маргарити, — дозвольте душі, звільненій від своєї грубої оболонки, залагодити відсутність тіла, захопленого матеріальною дружбою. Пан де Коконна — лише чоловік, чоловік міцної й сміливої вдачі, він являє собою тіло, прекрасне, може, для очей, але, як усяке тіло, тлінне: Omnis caro fenum[56]. Не зважаючи на те, що дворянин цей від ранку до вечора вичитує без кінця довгі вихваляння вам, не зважаючи на те, що ви самі бачили, як він розсипає найтяжчі удари, які будь-коли бачила Франція, цей боєць, такий красномовний перед тінню, не насмілюється звернутися словами до жінки. От чому він і звернувся до тіні королеви, а мені доручив говорити з прекрасним вашим тілом і сказати вам, що він складає до ніг ваших серце своє й душу, прохає божественні очі ваші глянути на нього з милосердям, рожеві пальці ваші — зробити йому знак, гармонічний голос ваш — промовити слова, яких не забувають ніколи. Якщо ж ні, якщо він не міг би змилостивити вас, він прохає мене вдруге проколоти його моєю шпагою, — а вона справжнє лезо, бо шпаги дають тінь лише при сонці, — проколоти, кажу я, вдруге моєю шпагою наскрізь: він не може жити, коли ви не дозволите йому жити виключно для вас.

Скільки натхнення й жартівливої вигадливості було в промові Коконна, стільки чулості, п’янкої сили й лестивої покірності вклав у свої благання Ла Моль.

Очі Генрієтти, що уважно слухала Ла Моля, звернулись тоді від нього до Коконна, щоб побачити, чи відповідає вираз його обличчя любовним признанням його друга. І, певне, вона знайшла те, чого сподівалась, бо, вся почервонівши, з трудом дихаючи, промовила до Коконна з усмішкою, що відкрила два ряди перлин в кораловій оправі:

— Це правда?

— Чорт візьми! — скрикнув Коконна, засліплений її поглядом, палаючи вогнем тих самих бажань, що й вона. — Правда! О, пані, так, правда, правда, присягаюсь вашим життям і моєю смертю!

— То підійдіть! — сказала вона, простягаючи йому руку в забутті, яке відбилося в млості її очей.

Коконна підкинув у повітря свій шовковий берет і одним скоком опинився коло молодої жінки, тим часом як Ла Моль, якому Маргарита зробила знак підійти до неї, заступив місце свого друга.

В цю хвилину на дверях з’явився Рене.