Королева Марго

— Тихо! — скрикнув він з таким виразом, що весь запал їх погас. — Тихо!

В товщі стіни почулося цоркання ключа в замку і рипіння дверей на петлях.

— Але, — сказала Маргарита гордо, — мені здається, ніхто не має права увійти сюди, коли ми тут.

— Навіть королева-мати? — шепнув Рене їй на вухо.

Маргарита раптом кинулась до зовнішніх сходів, тягнучи за собою Ла Моля; Генрієтта і Коконна, напівобнявшись, вибігли слідом за ними, і всі четверо зникли, як зникають, почувши непевний гомін, легкокрилі пташки, що цілувались дзюбиками на вкритій цвітом гілці.

XX. Чорні кури

Обидві пари зникли вчасно. Катерина стромляла ключ в замок других дверей саме в той момент, коли Коконна з пані де Невер уже вийшли з кімнати, але, входячи, вона могла ще чути рипіння сходів під ногами втікачів.

Вона скинула навколо інквізиторським поглядом і, з підозрою дивлячись на Рене, що схилившись стояв перед нею, спитала:

— Хто тут був?

— Закохані, які задовольнились, коли я сказав їм, що вони кохають одно одного.

— Облишмо це, — сказала Катерина, знизуючи плечима. — Більше тут нема нікого?

— Нікого, крім вашої величності та мене.

— Зробили ви, що я сказала?

— Про чорні кури?

— Так.

— Вони готові, пані.

— Ах, коли б ви були єврей!

— Я — єврей, пані? Нащо?

— Тоді ви могли б читати дорогоцінні книги, написані євреями про жертвоприношення. Одну з них я звеліла перекласти, і бачу, що євреї шукали пророкувань не в серці та печінці, як римляни, а в розташуванні мозку та в накресленні літер, написаних у мозку всемогутньою рукою долі.

— Так, пані, я чув про це від одного мого друга, старого раввина.

— Бувають, — сказала Катерина, — так виразно написані знаки, що, наче шлях пророчий, показують усе; тільки халдейські мудреці радять...

— Радять... що? — спитав Рене, бачачи, що королева не зважується казати далі.

— Радять робити досліди над людським мозком, бо він розвиненіший і має більше симпатії з волею дослідника.

— Але ж, пані, — сказав Рене, — ваша величність добре знаєте, що це неможливо!

— Трудно, принаймні, — сказала Катерина. — От коли б ми знали про це в ніч святого Варфоломія... Ах, Рене! які багаті жнива! Перший засуджений... поміркую. А тим часом обмежимось тим, і що можна... Кімната для жертвоприношень готова?

— Так, пані.

— Ходім.

Рене запалив зроблену з якихось чудних речовин свічку, запах від якої, то гострий і тонкий, то гидкий і димний, указував на різноманітність матеріалів, і, присвічуючи Катерині, перший увійшов до темної кімнати.

Катерина сама вибрала серед знарядь до жертвоприношення ніж із синьої сталі, а Рене пішов за однією з двох курок, що збентежено поводили в кутку золотими очима.

— Як поведемо справу?

— Запитаємо печінку в однієї і мозок у другої. Якщо обидва досліди дадуть той самий наслідок, доведеться повірити, особливо ж якщо наслідки збіжаться з тими, що ми мали раніше.

— З чого почнемо?

— З печінки.

— Добре, — сказав Рене і прив’язав курку на маленькому вівтарі до двох кілець, прикріплених на двох протилежних краях його, так що покладена на спину птиця могла тільки битися, не зрушуючись з місця, Катерина одним ударом розсікла їй груди. Курка крикнула тричі і випустила дух після досить довгого тріпотіння.

— Щоразу три крики, — мурмотіла Катерина, — три знаки про смерть.

Потім розрізала їй тіло.

— І печінка повернута вліво, — казала вона, — щоразу вліво. Потрійна смерть і втрата трону. Знаєш, Рене, це жахливо!

— Треба побачити, пані, чи пророкування другої жертви збіжаться з пророкуванням першої.

Рене відв’язав труп курки і кинув його в куток; потім пішов за другою, але вона, догадуючись, що чекає її, силкувалась уникнути своєї долі, бігаючи круг кімнати, і нарешті, загнана в куток, перелетіла через голову Рене, погасивши на лету магічну свічку, яку держала Катерина.

— Бачите, Рене, — сказала королева. — Так погасне наш рід. Смерть дмухне згори, і він зникне з лиця землі. Але ж троє синів, троє синів!.. — сумно прошепотіла вона.

Рене взяв у неї погаслу свічку і вийшов до суміжної кімнати, щоб засвітити.

Вернувшись, він побачив, що курка засунула голову в відтулину.

— На цей раз, — сказала Катерина, — я збудусь криків, зрубавши голову одним ударом.

Справді, коли курка була прив’язана, Катерина, як і сказала, одним ударом зрубала їй голову. Але в останніх конвульсіях дзюб роззявився тричі і затулився, щоб ніколи не розтулятись.

— Бачиш! — з жахом сказала Катерина. — Замість трьох криків — три зітхання. Три, щоразу три. Вони помруть усі троє. Всі тварини перед смертю видають три поклики. Подивімось знаки в голові.

Катерина відрізала у курки блідий гребінь, обережно розтяла череп і, відділивши його так, щоб мозок лишився неушкоджений, почала шукати на кривавих борозенках подобу літери, накресленої на мозковому м’якуші.

— Щоразу, — скрикнула вона, сплеснувши руками, — щоразу! І на цей раз пророкування виразніше, ніж будь-коли досі. Іди подивись.

Рене наблизився.

— Яка то літера? — спитала Катерина, показуючи йому на знак.

— Г, — відповів Рене.

— Скільки разів?

Рене полічив.

— Чотири, — сказав він.