Королівська дорога

— Храми тягнуться вздовж лінії до...

— Сама місцевість не така вже й важлива: до областей, які СПРАВДІ обстежені. Я скажу ось що: користуватися самим компасом, аби вірно йти давньою дорогою і натрапити на храми, достатньо. Якби Європа була вкрита лісами, було б безглуздо вважати, що, йдучи з Марселя до Кельна через Рону і Рейн, ви не натрапите на руїни церков... І не забувайте: інформацію стосовно обстежених областей можна перевірити, що я й зробив. Про це написано в спогадах мандрівників...

І, відповідаючи на німе запитання Перкена, додав:

— Ні, я не впав з неба, а прочитав напис санскритською мовою, яка, як бачите, також може іноді стати в пригоді. Про це пишуть службовці, які відважились побувати там, за кілька десятків кілометрів од нанесеного на мапу району.

— Невже ви гадаєте, що ви перші побачили це на мапі?

— Топографічна служба зовсім не цікавиться археологією.

— А Інститут Франції?

Клод розкрив «Інвентар» на позначеній сторінці з підкресленими місцями: «Потрібно ще провести дослідження пам’яток поза нашими маршрутами... Ми зовсім не претендуємо на те, що наш перелік завершений...»

— Це звіт останньої археологічної експедиції.

Перкен роздивився мапу.

— За 1908 рік?

— Від цього року і аж до війни не було нічого цікавого, потім почалося детальне вивчення. Але все це лише початки. Перевірка фактів шляхом співставлення дозволяє мені з певністю стверджувати: відстань, яку подають тут в одиницях виміру тодішніх мандрівників, повинна бути виправлена, крім того, уздовж дороги потрібно перевірити твердження, що подаються в легендах, — вони повні цікавих обіцянок... Мова йде лише про Камбоджу; у Таїланді, як вам відомо, ще нічого не зроблено.

— Про що ви думаєте? — запитав Клод.

— Бусоль допоможе визначити загальний напрямок; чи берете ви до уваги свідчення тубільців?

— Лише тих, чиї села розташовані близько від давньої дороги.

— Гаразд... Я знаю досить багато таїландців, які розповідають про це. Зрештою, я сам бачив ті храми... Це старовинні брахманські споруди, чи не так?

— Так.

— Отож ніякого фанатизму, бо ми весь час будемо серед буддистів... Задум, можливо, не такий уже й фантастичний... Ви добре розумієтесь на цьому мистецтві?

— Від певного часу тільки те й роблю, що вивчаю його.

— Відколи? Скільки вам років?

— Двадцять шість.

— Гм...

— Я знаю, що виглядаю молодшим.

— Ні, це не було здивування, це була... заздрість.

У його тоні не було й тіні іронії.

— Французька адміністрація дуже не любить...

— Я був у відрядженні.

На якусь мить Перкен від здивування замовк, потім проказав:

— Я починаю розуміти все більше й більше...

— О, це всього лише безплатне відрядження! Наші міністерства не такі вже і скнари.

Клод зустрівся з таким люб’язним та пишномовним керівником відділу; в порожніх коридорах висіли примітивні мапи, на яких у сонячному промінні виднілися містечка Вьєнтьян, Тімбукту й Джібуті, обведені великими рожевими колами, і скидалися на столиці; кумедне поєднання — золото й гранат...

— Я бачу зв’язки з ханойським інститутом і ордер на примусове залучення, — зауважив Перкен. — Небагато, але все ж таки...

Він знову втупився в карту.

— Транспортуватимемо на візках.

— А що з тими шістдесятьма кілограмами, встановленими регламентом?

— Нічого. Це не має жодного значення. Від п’ятдесяти до трьохсот кілограмів залежно... залежно від того, що вам трапиться. Отже, візки. Але якщо протягом місяця нічого не трапиться...

— Та ні! Адже ви добре знаєте, що масив Дангрек зовсім не досліджений...

— Але не настільки, як ви це собі уявляєте.

— ...і що тубільцям відомі храми. Чому не настільки, як я це собі уявляю?

— Ми ще повернемось до цього... — Він на мить замовк. — Я добре знаю французьку адміністрацію. Ви — чужинець, тому вона буде створювати всілякі перепони. Проте ця небезпека не така вже й велика... Є інша небезпека, яка вдвічі більша.

— Інша?

— Там можна зостатися назавжди.

— Меойці?

— Так, вони, але, крім них, є ще джунглі й лихоманка.

— Я думав про це.

— Гаразд. Давайте поговоримо про гроші.

— Все дуже просто — маленький барельєф або статуя коштують десь близько тридцяти тисяч франків.

— Золотих?

— У вас надто великий апетит.

— Тут уже нічого не вдієш. Мені вистачить десять тисяч. А вам — двадцять.

— Двадцять.

— Не бозна-скільки. Але якщо барельєф гарний — наприклад, танцюристка, — він буде коштувати принаймні двісті тисяч франків.

— Із скількох брил він складається?

— З трьох, чотирьох...

— А ви впевнені, що продасте їх?

— Звичайно. Я знаю найвідоміших фахівців у Лондоні і в Парижі. Крім того, дуже легко можна організувати публічний розпродаж.

— Легко, але довго.

— Ніхто вам не боронить продавати відразу, тобто без публічного розпродажу. Ці речі рідкісні — ціни на них стрибнули вгору відразу після війни.

— Ще одне — припустимо, що ми знайшли храми...

— Ми, — пробурмотів Клод.

— ...як ви думаєте від’єднати найбільш вартісні брили каміння?

— Це буде не так легко. Я про це думав...