Королівська дорога

— Я виклав ці ідеї, щоб... (він хотів сказати «розчистити від сміття», але передумав) без перешкод простувати до іншої ідеї, яка цікавить мене ще більше...

Рамеж запитально глянув на нього. Клод відчував, що директор хоче удати, ніби службове становище ні до чого його не зобов’язує і він зустрічає Клода як цікавого гостя. Ні, не варто йому розповідати директорові про свої наміри, бо той, ясна річ, образиться.

— Я хочу сказати, що головне мірило, яким ми оцінюємо митця, часто приховує від нас такий аспект мистецького твору, як стан цивілізації, котра оцінює його. Кажуть, що мистецтво стоїть поза часом. А мене цікавить перш за все аналіз, осмислення цих творів, взаємозв’язок людського буття та їхнього існування. Кожний витвір мистецтва в кінцевому результаті стає міфом.

Клод відчув, що не дуже чітко обгрунтовує свою думку; він прагнув вийти звідси і водночас хотів здобути прихильність заінтригованого співрозмовника. Рамеж замислився. Було чути, як одна за одною важкі краплини дощу падають у кімнату крізь розчинене вікно.

— Хоч як там є, це дуже цікаво...

— Музеї для мене — місце, де спочивають витвори минулого, що стали міфами. Вони живуть власним історичним життям, сподіваючись, що митці вдихнуть у них справжнє життя. І якщо я відчуваю їхній дотик, то лише завдяки тому, що митець уміє їх воскресити... По суті справи, одна цивілізація є замкнутою для іншої. Однак речі існують, і ми, мов сліпці, пов’язуємо з ними власні міфи.

Рамеж, уважно і зацікавлено слухаючи, продовжував усміхатися. «Він вважає мене теоретиком-аматором, — подумав Клод. — Він зблід. Безперечно, в нього хвора печінка. Він зрозумів би мене значно краще, якби збагнув, що мене привело сюди в першу чергу невтримне людське бажання боронитися від власної смерті з допомогою такої непевної вічності. От якби я сказав йому про цю болячку. Але не варто...». Клод також усміхнувся, і ця усмішка, яку Рамеж вважав проявом прихильного ставлення до нього, створила певну щиросердечну атмосферу.

— По суті, — нарешті обізвався директор, — вам бракує віри. Ось де причина... О, зберегти віру — це не так легко! Я це добре знаю... Погляньте на черепок, який лежить там під книжкою. Бачите? Нам прислали його з китайського міста Тянцзінь. Розпис виконаний, безперечно, в грецькій манері — принаймні шосте століття до нашої ери. Але на щиті зображений китайський дракон! Виходить, відносини між Європою та Азією існували з давніх-давен!.. Що ви на те скажете? Якщо вже наука доводить, що ми помилялися, то треба починати спочатку...

Клод відчув до директора прихильність, бо той говорив зі смутком. Невже ці знахідки примусили його відмовитись од наукової праці, якою він так довго займався? Клод роздивився знімки, що лежали двома купками: в одній були кхмерські статуї, в іншій — чамські. Запала мовчанка, і Клод запитав:

— Що вам подобається більше?

— А ви як гадаєте? Я всього-на-всього займаюсь археологією...

«Я вже відійшов од смаківщини і юначої наївності...» — промовляв його тон. Розгадавши цей хід, він трохи розізлився і вирішив продовжити гру.

— Давайте повернемося до ваших намірів, пане Ваннек. Отже, якщо я не помиляюся, ви хочете пройти там, де колись пролягала Королівська дорога кхмерів...

Клод ствердно кивнув головою.

— Перш за все хочу вам сказати, що залишки тієї дороги, бо про саму дорогу не може бути мови, її не так легко розшукати. А перед масивом Дангрек вона взагалі зникає.

— Я знайду його, — мовив Клод, усміхаючись.

— Будемо сподіватися... Проте вважаю своїм обов’язком попередити вас про небезпеку, на яку ви наражаєтесь. Ви, мабуть, у курсі, що двоє наших працівників, метр Анрі та Одендаль, були вбиті. А вони дуже добре знали цю країну.

— Я, гадаю, не вельми здивує вас, коли скажу, що зовсім не шукаю комфорту й спокою. Але дозвольте запитати, чим ви можете допомогти мені?

— Ви отримаєте реквізиційний ордер, завдяки якому через нашого постійного представника зможете отримати візки, необхідні для перевезення вашого вантажу, а також погоничів. На щастя, вантаж вашої експедиції досить легкий...

— Хіба каміння легке?

— Аби уникнути повторення сумної помилки, яка мала місце минулого року, було вирішено, що всі речі, хоч які вони є, залишаються in situ.

— Вибачте, як?

— in situ, тобто на місці. Слід написати про це рапорт. Розглянувши рапорт, керівник нашої археологічної служби, якщо, звичайно, вважатиме за потрібне, привезе...

— Після ваших слів мені видається малоймовірним, щоб шеф вашої археологічної служби відважився побувати там, куди збираюся я...

— Ми ще подумаємо над цим.

— Я дуже хотів би знати, чому я повинен ризикувати для його користі і брати на себе роль першошукача?

— А ви хочете взяти цю роль задля власної користі? — тихо запитав Рамеж.

— За двадцять років ваша служба так і не обстежила цього району. Але то ваша справа. Однак я знаю, чим ризикую, і тому хочу ризикувати без вказівок.

— І без допомоги?