Королівська дорога

— Перкен — високопоставлений таїландський службовець, правда, не зовсім офіційний. Я чув про нього ще десять років тому. Особисто вам я скажу ось що: у Європі він вів з нами переговори про отримання кількох кулеметів. Ви розумієте? Не з таїландцями, а з нами...

Клод мовчки роздивлявся представника.

— Ось такі справи, пане Ваннек. То коли ви хочете рушати?

— Чимскоріш.

— Через три дні, о шостій ранку, ви отримаєте все необхідне. У вас є бой?

— Так. Він сидить в авто.

— Тоді я піду з вами — дам йому деякі інструкції. Ага! Ось ваші листи!

Він подав Клодові кілька конвертів. На одному стояв штамп Інституту Франції. Клод розірвав його, але тон представника, яким той покликав боя, змусив його підняти голову. Під ворітьми, у світлі голубої лампочки, чекало авто. Побачивши представника, бой відійшов убік, а зараз несміливо підходив ближче. Вони обмінялися кількома фразами в’єтнамською мовою. Клод уважно спостерігав за ними, хоча й нічого не розумів. Здавалося, бой був приголомшений. Представник, білі вуса якого виднілися в електричному світлі, жваво жестикулював.

— Попереджую: цей молодчик сидів у в’язниці.

— За що?

— Азартні ігри, дрібні крадіжки. Я радив би узяти іншого боя.

— Подивимось.

— Зрештою, я вас попередив. Якби ви взяли іншого провідника, то цей передасть мої інструкції...

Представник сказав ще одну фразу по-в’єтнамськи і потис руку Клода. Він дивився у його вічі, ворушив губами, ніби збирався щось сказати, і все ще не відпускав руки. Його непорушна постать ясніла на тлі темних джунглів. «Що ж він хоче мені сказати?» — запитував себе Клод. Нарешті представник відпустив руку, обернувся і, востаннє пробурмотівши своє «гм», пішов назад у будинок.

— Бой!

— Так, пане.

— Як тебе звати?

— Ха.

— Чи ти чув, що казав про тебе представник?

— Це неправда, пане!

— Правда чи неправда — мені все одно. Ти чуєш? МЕНІ ВСЕ ОДНО. Якщо ти робитимеш те, що потрібно, мені байдуже. Ти зрозумів?

Бой, приголомшений, розглядав Клода.

— Ти зрозумів?

— Так, пане...

— Гаразд. Ти чув також те, що казав капітан?

— «Не давати задатку».

— Ось тобі п’ять піастрів. Поїхали! — кинув Клод водієві і сів до авто.

— Це ваша метода? — запитав, посміхаючись, Перкен.

— Так. Якщо він шахрай, то завтра ми його не побачимо. Лояльність — це одне з небагатьох рідкісних почуттів, яке я ціную...

— Можливо... Що вам казав той старий буркун?

Клод замислився.

— Повідав досить цікаві речі. Я мушу вам розповісти, але давайте спочатку підсумуємо те, що ми маємо. Візки будуть післязавтра. Він досить ясно натякнув, що найкращий вихід — це податися в Сайгон...

— Чому?

— Це все. Він не пояснив, чому саме так... Скорше всього, він виконує осоружні інструкції.

— Більш ви нічого не взнали?

— Ні. Хоча... зачекайте...

Клод все ще тримав конверт у руці. Він насилу витяг лист, розгорнув, але прочитати не зміг. Перкен вийняв електричну лампу.

— Стій! — гукнув Клод.

Знову було чути сюркотіння цикад.

«ДОРОГИЙ ПАНЕ ВАННЕК, — читав він уголос. («Непоганий початок».) — ЩОБ НЕ БУЛО НІЯКОЇ ПЛУТАНИНИ Й ЩОБ ВИ МОГЛИ

ЗДІЙСНЮВАТИ НАГЛЯД ЗА ОСОБАМИ, ЯКІ СУПРОВОДЖУЮТЬ ВАС, - ВВАЖАЮ СВОЇМ ОБОВ’ЯЗКОМ ДОВЕСТИ ДО ВАШОГО ВІДОМА ПОСТАНОВУ ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА. ПОСТАНОВА НАБУВАЄ ЗАКОННОЇ ЧИННОСТІ Й ЩЕ БУДЕ УТОЧНЕНА ПРОТЯГОМ ЦЬОГО ТИЖНЯ.

ВІД УСЬОГО СЕРЦЯ («Не варто говорити про це!») БАЖАЮ ВАМ УСПІХУ. З ПОВАГОЮ. («Яка постанова?»)

Клод узяв другий аркуш:

«ЗГІДНО З ПРОПОЗИЦІЄЮ ДИРЕКТОРА ІНСТИТУТУ ФРАНЦІЇ... («Чорт забирай! Про це не варто говорити...»), ГЕНЕРАЛЬНИЙ ГУБЕРНАТОР ІНДОКИТАЮ ПОСТАНОВЛЯЄ: ВСІ ПАМ’ЯТКИ, ВІДОМІ, а також не відомі, РОЗТАШОВАНІ В ПРОВІНЦІЯХ СІЄМРЕАП, БАТТАМБАНГ І СІСОПХОН, ОГОЛОШУЮТЬСЯ ІСТОРИЧНИМИ ПАМ’ЯТКАМИ...» Тобто з 1908 року.

— Це все? — запитав Перкен.

— Шкода зупинятися на півдорозі, — мовив Клод. — І до водія:— Рушай!

— Що будемо робити? — запитав Перкен, спрямувавши лампу в обличчя.

— Вимкніть цю лампу. Як то — що будемо робити? Невже ви гадаєте, що це стане на перешкоді моїм планам?

— Радий, що ви не змінили думку. Я сподівався подібного вчинку, про що й казав вам ще на кораблі. Буде важкувато — ось і все. Але в джунглях...

Для Клода було ясно одне: назад він не повернеться. Гра почалася — тим краще. Він намагався відігнати тривожні думки: «Тільки вперед — мчати, як це авто, крізь пітьму ночі, крізь джунглі».

Світло фар вихопило з темряви коня. Згодом замиготіли електричні вогні...

Бунгало.

Бой зайнявся багажем. Перш за все Клод попросив чогось напитися, сів за очеретяний столик, відсунув убік пожовтілі номери газети «Ілюстрасьйон» і, не звертаючи уваги на дзижчання москітів, зняв ковпачок зі своєї ручки.

—Ви вже хочете дати відповідь?

— Не бійтеся — я відішлю лист, коли ми рушимо. Але мушу написати зараз, бо це хоч трохи заспокоїть мої нерви. Зрештою, лист буде дуже короткий.

Справді — три рядки. Він дав аркуш Перкенові, а сам узявся писати адресу.

«ШАНОВНИЙ ПАНЕ,

ШКУРА ВЕДМЕДЯ ТАКОЖ НАЛЕЖИТЬ ДО ІСТОРИЧНИХ ПАМ'ЯТОК, АЛЕ ШУКАТИ її БУЛО Б СПРАВОЮ НЕРОЗСУДЛИВОЮ.

З ПОВАГОЮ,

Клод Ваннек»