Королівська дорога

— Наскільки я пригадую, каміння досить масивне.

— Так, але кхмерські храми збудовані без цементу і не мають фундаменту — мов іграшкові замки з доміно.

— Нічого собі доміно — п’ятдесят сантиметрів у перерізі і метр довжини... Це близько семисот п’ятдесяти кілограмів ваги!..

— Я думав узяти довгу пилку, щоб відрізати не дуже широкий шматок з різьбленням. Пилки я маю тут. Будемо сподіватися, що упродовж віків усе попадало на землю, а смоківниці й запалювальні бомби сіамців дуже нам допомогли.

— Я зустрічав більше уламків гірської породи, ніж храмів... Там уже побували шукачі скарбів... До тих пір я дивився на храми лише як на...

Перкен відклав мапу і втупився очима в лампу. Клод запитував себе, про що він думає, — його відірваний від реальності погляд, здавалося, став якимсь замріяним. «Що я про нього знаю?» — вже вкотре подумав Клод, вражений виразом його обличчя і поглядом, втупленим в умивальник. Серед тиші глухо відлунював стукіт корабельних машин.

— Ну що?

Перкен, відсунувши мапу, сів на кушетку.

— Обійдемося без запитань. Цей продуманий проект вартий уваги. Я й справді не думав, а мріяв про ту мить, коли матиму гроші... Я зовсім не хочу забігати наперед подій, які повинні закінчитися щасливо. Але, зрозумійте, я погоджуюсь лише тому, що хочу потрапити до меойців.

— Куди саме?

— Набагато північніше, але одне другому не заважає. Поки що я одне знаю достеменно: я їду в Бангкок, де мушу розшукати одного чоловіка, до якого маю велику симпатію і водночас підозру... В Бангкоці місцева міліція повідомить мене, що їй відомо про його так зване зникнення. Я думаю, що...

— Отже, ви погоджуєтесь?

— Так. ...що він подався у той район, де перебував я. Якщо він мертвий, то я знатиму, що мені робити далі. Інакше...

— Що інакше?

— Мене не влаштовує його присутність, бо він усе зіпсує...

Перкен так перескакував з однієї теми на іншу, що Клод ледве встигав за ним. А потім він ніби відключився. Клод прослідкував за поглядом Перкена — той дивився на нього, вірніше на його зображення в дзеркалі. Якусь мить Клод розглядав власне чоло, підборіддя й очі Перкена, який, здавалося, думав про нього.

— Не відповідайте, будь ласка, аби відповісти...

Його погляд став зосередженішим.

— Чому ви погодились на це?

— Я міг би вам відповісти: тому що у мене майже немає грошей, і це дійсно так.

— Але ж їх можна заробити й іншими способами. І навіщо вони вам? Очевидно, не для того, щоб гратися ними?

«А вам?» — подумав Клод і відповів:

— Бо бідність не дає змоги вибрати собі ворогів. Я остерігаюсь дрібних грошей бунтарів...

Перкен не зводив з нього пильного й водночас неуважного, сповненого задуми погляду, який нагадував Клодові погляд мудрих жреців.

— У своєму житті ніколи нічого не зміниш.

— Зате воно міняє нас.

— Не завжди... Що ви чекаєте від свого життя?

Клод відповів не відразу. Минуле цього чоловіка настільки перемішалося з досвідом, з гострою думкою та поглядом, що його власна біографія не мала ніякого значення. Єдине, що їх єднало, — це те, що люди мають у глибині душі.

— Мені легше сказати, чого я не чекаю...

— Коли вам доводилось вибирати, то...

— Я не вибираю, а захищаюсь...

— Від чого?

Він часто ставив подібне питання самому собі і мав уже готову відповідь:

— Від усвідомлення смерті.

— Справжня смерть — це виродження.

Тепер Перкен роздивлявся в дзеркалі власне обличчя.

— Старіння — ось що набагато важливіше! Погодитися зі своєю долею, своїм місцем — мов у собачій буді, яка височіє над нашим чудернацьким життям... У молодому віці ще не замислюються про смерть...

Раптом Клод збагнув, що саме єднає його з цим чоловіком, який, не знати чому, прийняв його, — це настирлива думка про смерть.

Перкен узяв мапу.

— Поверну її вам завтра.

Він потиснув Клодові руку і вийшов.

Атмосфера каюти пригнічувала Клода, ніби зачинені ворота в’язниці. Слова Перкена не виходили з голови. Ні, було вже й не так багато способів здобути собі свободу! Ще зовсім недавно він міркував без будь-якого подиву про умовності людської цивілізації, які вона втокмачує у свідомість кожного, і хто прагне конче дотримуватися їх, той приречений на животіння. Тобто? Ніякого бажання торгувати автомобілями, цінностями або промовами, як це робили його товариші, чиє прилизане волосся свідчило про добре виховання. Не було також ніякого бажання будувати мости, як ті, чиє недбало підстрижене волосся свідчило про їхню вченість. І навіщо вони працюють? Аби добитися поваги? Він ненавидів цю повагу, за якою вони так ганялись. Силувана покірливість чоловіка, який не має дітей і не визнає Бога, глибша, ніж покірливість перед обличчям смерті. Виходить, треба шукати власну зброю там, де її не шукають інші, а це в першу чергу вимагає від нього, крім уміння стояти осторонь, ще й відваги. Що робити з мертвими ідеями, які визначають поведінку людей, а ті чомусь вважають своє існування КОРИСНИМ;