Ковчег Всесвіту

З екрана знову пролунав голос Кривошеєва:

— Семене, як там Прокіп?

— Пробує ходити, — відповів Семен.

— Нас запрошують відвідати корабель. Як він — здужає?

Почувши ці слова, Прокіп радісно вигукнув:

— Здужаю!..

Він силкувався щось додати, але Семен невдоволено його перебив:

— Іще слабує. Йому не можна.

— Ми зараз до вас заглянемо, — сказав Кривошеєв. — З Максимом.

Через десяток хвилин до печери спустилися Ендрю, Кривошеєв і людина в якомусь дивному скафандрі, що не був схожий на ті, котрими послуговувались колоністи. Він нагадував спортивний костюм, що щільно облягав тіло. Голова незнайомця ховалася у прозорій, майже невидимій кулі.

Максим легко, мов шапку, зняв ту кулю й поклав на стіл шийним зрізом донизу. З вигляду йому близько сорока років, але волосся уже встигло посивіти. В рисах обличчя Вгадувалась напружена робота думки іг схильність до самозаглиблення.

Наблизившись до Прокопа, незнайомий владним рухом змусив його сісти на стілець. Не торкаючись грудей, поворушив біля них пальцями, наче мацав повітря, котрим дихає Прокіп, — і стомлено, без енергії в голосі мовив:

— Крововилив у легенях. Але незначний. Це незабаром минеться. — Зробивши кілька пасів перед Прокоповим обличчям, заговорив до нього українською мовою; — Як вам ведеться, земляче? Ви, кажуть, працюєте з Лі Чунем? Вам поталанило. Це золота людина. — Відтак звернувся до Кри-вошеєва: — Через півгодини він буде здоровий. Зачекаємо трохи.

— То, може, докінчимо розмову? — запитав Кривошеєв, підставляючи гостеві стільця.

Максим сів не одразу — довго роззирався довкола.

— У мої часи такого тут не було. Ви не боїтесь, що шпигуни Герда вас вистежать?

— Не виключено, — сумно зауважив Ендрю. — Ризик існує. Але ж боротися треба. Ми, звичайно, дбаємо про конспірацію.

Прибулі вже були без скафандрів, риси облич проступали виразніше — і саме тому Прокіп бачив, що всіх гнітило щойно пережите на поверхні астероїда. Хоч вони й вірили у воскресіння забитих космічною холоднечею, але уяву судомили муки Президентових жертв.

— Варта, — обізвався Максим, — уже оголошувала Макарову повеління Галактичної Матері: не прирікати людей на тортури, передавати живими. Але… Він брутально порушує Космічне Право. Макаров — космічний злочинець.

— Він намагається всіх переконати, що вас взагалі немає. Немає та й годі. Навіть світу немає — є тільки той світ, який він сам створив.

— Що ж, такі індивіди подекуди трапляються. Хвороба знайома: гіпертрофоване владолюбство. Часом вони проголошують себе володарями цілих планетних систем. Нам заборонено втручатися в еволюційні процеси, ми тільки наглядаємо і збираємо інформацію для Матері. Розум здатний визріти лише через власний досвід. Зовнішнє спонукання здебільшого шкодить. Вмирає ініціатива, притуплюється почуття відповідальності. Але часом виникає ситуація, коли Мати дозволяє втручання.

— Ти, Максиме, — один із нас. У колонії живуть твої родичі, — нерішуче зауважив Семен. — Як же ти можеш не втручатись?..

— Так, це правда. Дозвольте подумати, хлопці. Я маю це зробити від себе — не від імені Галактичної Матері.

Помітивши, що Прокіп почувається значно ліпше, Максим підвівся, відсунув стільця й одягнув на голову прозору кулю. Окрім цієї кулі, ніщо інше не видавало, що він був зодягнений у скафандр. Механізми постачання організму теплом та киснем, здавалося, були геть відсутні. Прокопові кортіло розпитати про це у Максима, але зараз було недоречним. Всі пірнули в скафандри й почали вибиратися з печери.

Металевий гігант зустрів їх матовим сяйвом ілюмінаторів. На поверхні корабля не можна було помітити жодного шва або клепки — здавалося, він був не просто споруджений розумними істотами, а вилупився із яйця ціленьким, як вилуплюються земні черепахи.

Спершу подорожні опинилися в невеликій камері. Тут Максим наказав зняти скафандри. А за хвилину перед ними розсунулись невидимі двері, мовби то була театральна завіса, і в глибині овального приміщення гості побачили людину велетенського зросту. У її обличчі й постаті було щось від старогрецьких богів, через те Прокопові видалося, що то був міфічний Геракл. Одне лишень не відповідало уявленням про улюбленого героя античних міфів: обличчя велетня і його костюм були фіолетово-бузкового кольору. Складалось враження, ніби десь ховається театральний прожектор і освітлює постать охоронця Космічного Права фіолетовим промінням. А проте велике приміщення було освітлене денним світлом. Його джерела або ж майстерно сховані, або їх взагалі не існувало — світло народжувалося само із себе. Чи, може, його випромінювали стіни, підлога й стеля, хоч вони й здавалися доволі звичайними.

Максим наблизився до фіолетового Геракла. Прокіп зауважив, що вони нібито про щось перемовлялися, але їхні губи не ворушились. Зодягнені були однаково: в костюми із тонкої еластичної тканини, що обтягувала тіло, підкреслюючи його досконалості й вади. А проте певні вади були властиві лише Максимові. Мабуть, найголовніша з них — малий зріст: Максим здавався ліліпутом поруч Гулівера.